Лю Цысинь - Темний ліс

— Капітан «Природного добору» Дунфан Яньсюй, — жінка з грайливим викликом у очах відрекомендувалася Чжану Бейхаю. — Дозвольте від імені екіпажу корабля вручити подарунок моєму попередникові. — Вона простягнула руки, й Чжан Бейхай побачив, що саме в них було: хоча форма трохи змінилася, але не складно було впізнати пістолет. — Якщо викажу ознаки зневіри або запропоную приєднатися до ескапістів, можете вбити мене цією зброєю.

Потрапити на поверхню Землі виявилося на диво легко: ліфтові шахти «дерев», що підтримували склепіння, пронизували їх трьохсотметрову товщу й мали зовні облаш-товані станції. Вийшовши з кабіни, Ло Цзі й Ши Цян відчули гострий напад ностальгії, бо й стіни, й стеля будівлі були виготовлені зі знайомих матеріалів, а інформація транслювалася на звичайних моніторах, підвішених угорі. З вигляду станція нічим не відрізнялася від типової зупинки підземки їхнього часу, хіба що людей було менше. До того ж, більшість пасажирів носили звичайний одяг без миготливих екранів.

Коли крізь герметичні двері станції вони вийшли на вулицю, їх зустріли обійми гарячого вітру, що ніс із собою чималі клуби пилу.

— Онде мій син! — закричав Да Ши, вказуючи на поважного чоловіка, який бігцем підіймався до них, переплигуючи через сходинки. Ло Цзі встиг розгледіти, що з вигляду йому близько сорока років. Дивувала впевненість Да Ши, який кинувся сходами назустріч синові. Чоловіки обійнялися, вперше зустрівшись після тривалої розлуки. Ло Цзі відійшов, аби не заважати, й зацікавлено все роздивлявся.

Небо мало неприємний жовтавий колір, тож тепер Ло Цзі розумів, чому проекція Сонця та неба на склепінні підземного міста транслювалася з десятикілометрової висоти. Дивлячись на них із поверхні, можна було побачити хіба що розмиті обриси світила. Довкола височіли піщані замети, й автівка, що проїхала вулицею, тягнула за собою довгий хвіст пилу. Раптом Ло Цзі відчув себе в минулому: весь транспорт рухався лише землею. Проте він запідозрив, що й тут не користуються двигунами внутрішнього згорання. Хоч би якою була модель авто — старою чи новою, — всі мали одну спільну рису: пласку листову панель на даху. Трохи далі, через дорогу, Ло Цзі побачив привиди будівель минулого, занесені піском аж до підвіконь. Більшість вікон були відчинені або й взагалі без шибок і зяяли чорнотою. Але в деяких квартирах, здавалося, ще жили люди: Ло Цзі помітив випрану білизну й горщики з квітами. Він перевів погляд у далечінь, і хоча за клубами пилу й піщаними вихорами було важко щось роздивитися, йому вдалося впізнати знайомі обриси та пересвідчитися, що це справді місто, в якому він два століття тому провів півжиття.

Ло Цзі й собі спустився сходами до Ши Цяна і його сина. Ті двоє і досі плескали один одного по спині. Лише глянувши зблизька на сорокарічного новоприбулого, він пересвідчився, що Ши Цян не помилився — схожість сина з батьком просто вражала.

— Тату, я зараз лише на п'ять років молодший за тебе, — сказав Ши Сяомін, втираючи сльози.

— Це ще не найгірший сценарій, хлопчику мій. Я боявся побачити сивобородого стариганя, який назве мене татусем, — сміючись, відповів Да Ши. Потім відрекомендував синові Ло Цзі.

— О, вітаю вас, докторе Ло! Ви були відомі на весь світ, — відповів Сяомін, з ніг до голови розглядаючи колишню визначну особу.

Вони рушили до машини Ши Сяоміна, запаркованої біля узбіччя. Перш ніж сісти, Ло Цзі поцікавився дивним пристроєм на даху.

— Це просто антена. Тут, на поверхні, ми змушені задовольнятися тими крихтами енергії, що проникають крізь товщу землі з підземного міста, тому й робимо антени більших розмірів. Цього вистачає, щоб їздити дорогами, як у старі часи, а ось літати — вже ні.

Машина їхала повільно, але Ло Цзі не міг цього пояснити: чи то через брак потужності, чи через піщані перемети на дорогах. Він вдивлявся в наполовину спорожніле місто, і його розпирало від купи запитань, але Ши Сяомін із батьком, не вмовкаючи, говорили про своє, тож не встигав вставити й слова.

— Мати померла у 34-й рік кризи. Ми з твоєю онукою були біля неї, коли вона прощалася з життям.

— Ну що ж, добре, якщо так… Не привів мою онучку?

— Вона після розлучення зосталася зі своєю матір'ю. Я читав архівну справу: донька прожила понад 80 років і померла на 105-му році кризи.

— Дуже шкода, що нам не судилося зустрітися… Скільки тобі було, коли тебе випустили з в'язниці?

— 19 років.

— І чим ти займався далі?