Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Він усе ж протирає долонею обідок «горла». Тінь поруч, помітивши це, іронічно гмикає.

— У мене нема сифіліса, — каже вона, й одразу ж, — дай ще!

— Зажди!

Він присувається ближче й, обійнявши її, цілує взасос. Бомжиха дозволяє торкатися своїх уст, але на поцілунок не відповідає.

— А якщо так? — запитує Степан, набираючи в рот пива.

Марта облизує його вуста й одним потужним порухом висмоктує з нього пиво.

— Так ніби неплохо. Але так луччє, — і забирає в нього з рук пляшку.

Він думає, навіщо це робить, і не знаходить відповіді. Він надто втомився від усього, що робиться довкола, він мусить відпочити, зламати це, зламати себе, знищити, вибухнути. Слова не в’язалися купи, розсипалися, як галуззя віника.

— Що ти тут робиш? — запитав Степан в алкоголічки.

— Жду.

— Чого?

— Просто жду. Дай ще!

— Не дам, поки не розкажеш.

— Іди ти!..

— Кажи, тоді куплю ще.

— Мене сестра з хати на х… вигнала.

— І ти пішла?

— Я ключ потіряла.

— А чого в двері не грюкала?

— Я грюкала. Але вона сказала, шо як я не перестану, так вона міліцію визове. А я, як в міліцію, луччє на вокзал пойду.

— Любиш випити?

— А то хто ж не любить.

— У тебе дітей нема?

— Нє.

— Добре, — пробурмотів Степан.

Він провів рукою поміж її стегон і відчув, що збуджується. Уперше за останній час він відчував не пародію на бажання, не силувану ерекцію з обов’язку, над якою треба просто потіти, щоб не втратити її, а повноцінне чоловіче бажання володіти жінкою, пронизувати її, насаджуючи на свій паль якнайдалі. Із дружиною такого в нього ніколи не було.

— Шо ти робиш? — спитала Марта.

— Я тебе хочу.

— Тут?

— А чому б і ні…

— Не знаю, тут наші ходять…

— Хто «наші»?..

— Ну, друзья. Час який?

Степан придивився до годинника: о пів на третю.

— Скоро три.

— Ну, може, нікого й не буде, але стрьомно. Якшо чесно, я би лучше випила… Мене сестра б’є, — раптом поскаржилася вона, як учениця молодших класів учителю.

— Гаразд, зараз шось візьмемо, — незадоволено пробурмотів Степан.

Грубий хрипкий голос розвіював чари темряви, від нього зникало всіляке бажання, надходила втома.

Пішли шукати якийсь нічний магазин. На розі вулиць, якраз навпроти скверу знайшли заґратоване віконце, крізь яке просунула вино заспана кобіта. Алкоголічка на вимогу Стьопи стала за кілька кроків, у тіні граба, але, побачивши пляшку, вирвалася з темряви на світло ліхтаря. Дарма. Монстр у подертій смердючій маринарці з розпущеним волоссям. Розпухле обличчя; їй років 45, якщо не менше, але вже на межі розкладання.

Його трохи не знудило, він закашлявся й одразу ж кинувся навтьоки, безладно відмахуючись від її вигуків і спогаду про побачене, наче від самого себе…

Взаємне зніяковіння, страх і скутість рухів. Остання надія на справжність. Принаймні їм так здається… Одяг незграбно шурхотить, чіпляючись за виступи тіл, і виявляється, це ще може лякати невідомістю… Тома навіть по-дівочому прикриває груди своїми довгими пальцями, а Тед, худий, жилистий і трохи згорблений, ніяк не наважиться скинути плавки. У їхніх поцілунках щось від безтілесності середньовічних дів, плаття яких шурхотіли землею, ховаючи ноги. Вони ще не вірять у можливість спарування, у ймовірність реалізації своєї близькості. Але ж це — чи не все, що вони можуть дати одне одному, водночас відібравши одне в одного. Обмін тілами, який завершиться в пітних тимчасових обіймах утомою та бажанням спати. Але їм буде добре удвох, бо обоє скучили за хорошим сексом. Із несподіванки вони не змогли звільнити від напруження свої бажання та розкріпачити м’язи. Щомиті чекали якоїсь покари за своє щастя, грому небесного за насолоду. Вони боялися бути викритими. Їм постійно здавалося, що хтось третій незримо присутній у цій кімнаті й пильно стежить за кожним їхнім рухом, вслухається в ніжне шепотіння, принюхується до розімлілих тіл…

Його тісна гуртожитська кімната мала чи не єдину перевагу — величезне, хоча й холодне вікно. Його можна було відчинити навстіж, залізти на підвіконня, спертися спиною до заглибини в стіні, узяти в руки горня з гарячим чаєм і, заплющивши очі, вдихати цю мить… Вбирати в легені пару, вечірнє повітря, рожеві відблиски сонця на внутрішньому боці повік, звуки знадвору й запах передчасної лютневої весни та життя. Потім можна ввімкнути улюблену музику (у них випадково схожі смаки): якусь рокову альтернативу, лягти в ліжко поруч, огорнутися димом сигарет (він курить її «Мальборо», а вона його «Жетан»), зручно вмоститися під чоловіче крило й дивитися на червоне зарево. Ще година, кільканадцять хвилин… Усе, кінець. Усередині росте порожнеча й відроджується страх. Треба йти. Навшпиньках пробігти коридором, здригаючись від кожного шурхоту, щоб, бува, ніхто її не засік… Знову переховуватися, знову втікати. Знову накриватися з головою ковдрою, якщо хтось несподівано розірве їхній спільний простір непрошеним стукотом у двері. Знову не те, не те, не так!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!…