Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Ти все записував? — здивовано здіймає догори брови Віктор.

Я мовчки запихаю диктофон у сумку.

— Ну, але навіщо ж я тобі це розказував? — усміхається він. — Хай буде. Тільки сумніваюся, що більшість цього підійде для статті. Але знаєш що? Ти зможеш написати роман про це все.

— Роман? — дивуюся я.

— Авжеж, роман. Я думав про це, про роман. Дещо навіть записував. Але я не зможу. Надто лінивий і надто багато п’ю. А тобі достатньо буде тільки розшифрувати записи.

— Гм, — я.

— Авжеж. Ти мусиш написати роман. Умикай його далі, я ще трохи поговорю. Назвеш — «Жах на вулиці в’язнів».

— Чому так?

— Скоро дізнаєшся. Це хороша ідея. Тут же все, що тобі треба. Усе, чого бракує центру і є в провінції. Убивства, мафія, зрощена з владою, навіть любов. Навіть тут є любов, курва.

— Може, ти нарешті розкажеш мені щось для статті? — питаю я. — Бо її треба написати вже завтра-позавтра. А роман якось потім. Може.

— Ніхєра, старий. Так ти ніколи його не напишеш. Те, що для статті, я розкажу тобі, тільки коли ти вип’єш зі мною ще пива й пообіцяєш написати роман.

— Гаразд, — кажу я. — Вип’ю пива. І пообіцяю написати. Простягає мені пляшку, оголює жовті зуби й заперечливо хитає головою:

— Не просто пообіцяєш. А напишеш. Тобі самому цікаво. Інакше б ти не дивився на мене так.

— Як так? — питаю я.

— Майже закохано. Не в сенсі гомосексуалізму. А в сенсі історії. Тобі цікаво.

— Мені потрібно…

— Та задрав ти зі своїм «потрібно». Тут люди гинуть, а тобі потрібно. Тебе ж навіть не звільнять, якщо ти не напишеш цю статтю. Або погано її напишеш. А навіть звільнення — це не найбільше трагедія в житті, навпаки — початок чогось нового.

Я мовчу. Помічаю, що його це найбільше дістає — моя мовчанка. Навіть ні — відсутність можливості говорити йому, щоб я слухав.

— Словом, напишеш роман, ти вже пообіцяв. Можу кілька шматків подарувати. Стиль не дуже, але зміст усе виправдовує.

Він знову дістає з сумки свої папірці.

Я кривлюся.

— Не кривись. Тут тобі якраз для статті. Реальна історія в художній формі. Але якщо не хочеш — то й не треба.

Я мовчу.

Він починає ховати свої папірці. Цікавість у мені перемагає.

— Гаразд, — кажу. — Давай.

Лице Віктора спотворює посмішка. Він розпливається.

— Ні, — каже. — За те, що ти скривився, тепер будеш покараний. Я це тобі прочитаю. Уголос. Ще й із передмовою. Вона важлива. Це про роботу штабу. Ми здогадувалися, що зіткнемося з чорною роботою, але не думали, що все буде настільки серйозно. Що проти нас працюють аж так брутально. І з такими ресурсами. Думали, що достатньо збирати дані щодо соціології, зустрічатись із виборцями, купувати їх. Так-так, купувати, не дивися на мене так, Мирон теж не був святим, у нього багато років був благодійний фонд у районі. Словом, слухай і зрозумієш, як усе починалося. Щоб не дивуватися, чому так закінчилося.

Він відкашлюється, встає та починає декламувати:

— Мирон Павлович поспішав додому. Щоразу, подумки означуючи так свою дію за звичкою (словесна констатація фактів стала безглуздою нормою життя одразу після того, як його затягли в це божевілля), він жахався своєї безпритульності. У нього немає і, певно, уже ніколи не буде дому. Двадцятип’ятирічна дружина зараз невідомо де, й особливих причин надто довіряти їй у нього немає. Про це вже скрізь і всюди горланять конкуренти. На одній із мудацьких листівок, які від нього останнім часом старанно приховують, щоб, бува, не вибити з колії, не травмувати, не деморалізувати, бо ж попереду ще десятки зустрічей із виборцями, прямих і кривих ефірів тощо, його названо «дебільним рогачем».

Самому ж доводиться вести життя аскета й відмовлятися від жіночого товариства в найбезневинніших випадках, щоб супротивники не використали це як компромат. Та це ще можна стерпіти. Але коли тебе б’ють ззаду, нижче пояса, болісно й підступно — уже ні. Вони, звісно, працюють професійно, нічого казати, але яке йому до того діло. Він один, сам, як палець. Усі ці люди зараз із ним лише тому, що випадок обрав його прапороносцем і найпомітнішим місцем цього цілеспрямованого бронепотяга, що на всіх несеться в парламент. Вони могли б чудово впоратися без нього, називаючи лише прізвище й демонструючи народові тільки видимість кандидата (не так далеко в нашому майбутньому боротьба гумових кандидатів, паперових кандидатів, віртуальних кандидатів).

Мирон Павлович після кількох інцидентів уже не тримав водія: він більше не довіряв нікому, крім себе. Параноя руйнувала його мозок щосекундним страхом. Він уже втомився боятися, але все одно нічого не міг із собою вдіяти: кожної миті Мирон очікував пострілу в спину, удару збоку, ДТП, вибуху… Його тіло боялося перебувати в цьому просторі, усі нейрони готувалися до ударів і раптової смерті… Він весь стиснувся, швидко посивів, а обличчя вкрилося павутиною зморщок. Погляд утратив рішучість і цілеспрямованість, розм’як, наповнився вологою та сумнівами.