Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Не було тоді ще Ані, не було й Слави, не було нинішньої редакції; я працював у якійсь вошивій заводській газетівці, де на столах стукотіли лише дві друкарські машинки — одна велетенська електрична, а інша портативна, механічна, за якою любив працювати я. Верстка в ті часи була значно складніша — про комп’ютерну ще ніхто не чув, доводилося набирати тексти в друкарні. За помилки передбачалося суворе покарання, номер уважно вичитували в спеціальному відділі заводської парторганізації, яким керував лисий недоумок в окулярах. Він завжди мав претензії до нашого редактора, у якого зараз пожовкле обличчя алкоголіка та сірий погляд, що нічого не виражає при зустрічах. Він мене вже не впізнає, лише інколи придивляється уважніше, коли я нажахано зупиняюся проти нього. Бродить у компанії останніх алкашів однією з центральних алей нашого маленького містечка — десь там поруч є притон, у якому продають дешеву горілку; цікаво, звідки в тих бідачиськ, що їхні бездиханні тіла якось вранці знаходять на лавках переохолодженими, знаходяться гроші на цю смертельну для них отруту. Напившись, він виступає з гурту, похитуючись, підходить до перехожих, звичайних людей, вигляд яких йому щось нагадує, він же сам колись був схожим на них, був серед них, а не поза межами суспільства, як зараз, люди сахаються його, наче прокаженого, кидаються вбік, а він хоче щось сказати їхньою мовою, пояснити їм, що він такий самий, що він ненавмисно, але з горлянки виривається тільки гудіння та незрозуміле варнякання — він уже й слова забув.

Тоді він також любив причащатися до пляшки, але ж зі словами зате виробляв яке! А на партогранізацію, яка потроху загиналася (часи вже не ті були, запах змін і гнилі менструальної руйнації долинав і до нашого заводу), йому було начхати. Він міг запросто послати якнайдалі лисого мудака в окулярах…

У тій самій парторганізації працювала тоді така собі Валя. Їй було років 30, і саме вона, а аж ніяк не я, тоді ще геть юний, була ініціатором наших стосунків. Хоча навіщо виправдовуватися, це все одно тепер не має ніякого значення.

Пам’ятаю, одразу зрозумів, чим все завершиться, щойно я, полум’яніючи та задихаючись від хвилювання, домовився з нею про зустріч. Вона вся сяяла, випромінювала з себе якусь дику, майже тваринну радість: дивуюся, чому вона, така квітуча, обрала для зв’язку саме мене, похмурого, закомплексованого та закляклого від сумнівів, — певно, тільки через те, що я був наймолодшим із її оточення й трохи закоханим — не так у неї, як у її красу. Дуже боявся, що випадково (я майже впевнив себе в тому, що це неодмінно трапиться — спрацює так званий закон підлоти) зустрінуся з Нелею. Вона справді інколи проходила повз те місце, на якому я необачно домовився про зустріч із Валею. Мене мучило сумління, я терзався, ніяк не міг знайти собі місця від неспокою. Жах того, що все виявиться, стане відомим дружині, не давав мені почуватися розкуто в бесіді. Я здебільшого мовчав, відповідав на запитання дами не до ладу. Повів її спочатку в якесь кафе, потім, даремно гаючи час, до міського озера. На березі в сутінках вона, здається, сама мене поцілувала. Ми кохалися просто там, у якихось кущах. Коли було по всьому, я спочатку відчув радість, потім утому й раптом з’явилося бажання бігти додому й у всьому зізнатися. Однак той нетривалий зв’язок мав терапевтичний ефект: сам зрадивши дружину, я став менше боятися перелюбу від неї.

Тим часом ми приїхали.

— Давай гроші, — каже Віктор. — Не розказую я ж тобі сокровенне за просто так. Хоч посплю за твій рахунок нормально, без жінки, і на таксі поїжджу.

Знервовано дістаю гаманець. Іноді мені його шкода, іноді — хочеться роздерти на шматки.

Номер брудний. Із вікна дме. Підвіконня мокре — від учорашнього дощу. І чорне — від місцевого прикарпатського повітря, мабуть. Або від заводських труб на горизонті. Шукаю серветку, щоб витерти від бруду пальці, але в туалеті нема навіть паперу.

— Я думав, ти хотів дешевше, — сміється Віктор і відкриває запальничкою пиво. — Будеш?

Я заперечливо хитаю головою:

— Уже не лізе.

— У мене теж не лізе. Але за інерцією ще п’ється. Ти не думай, що ми тут усі алкоголіки. Так, я люблю випити пива. Але напиватися — це просто спроба зняти стрес після того, що сталося. А цей заклад — бо в центрі — раз і дешево — два. Гуртожиток готельного типу. Чи готель гуртожиткового. Випий ще — обіцяю розказати тобі нову історію.

Я роздягаюся — і з-під сорочки випадає диктофон із шнурком для мікрофона. Геть забув. Незручно, але я просто дістаю його з підлоги й натискаю кнопку «оф».