Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Ми наближаємося до коридору, яким проходитимуть відвідувачі. Килими ще вкриті целофаном. Кабелі стирчать із підвісної стелі. Хай би якою сильною була спокуса, я назавжди засвоїла: їх НІКОЛИ не слід пхати до рота. Прохід загороджують драбини та інструменти. Помітно, що працівники змушені були швидко звільнити нам місце.

На стінах порозвішувано родинні світлини, напевно, для того щоб увести відвідувачів у потрібний емоційний стан. Шарль Дебрей під час експедицій, Шарль Дебрей чи його син позують зі знаменитостями, кумирами минулих десятиліть. Виставлено також відомі рекламні плакати компанії. Актори, співаки, спортсмени — усі, рано чи пізно, демонстрували вироби з емблемою торгової марки. На деяких знімках відбито мадам Албан у товаристві відомих осіб. Закладаюся, що вона повісить одну з тих фотографій, що зробила Софі, якщо мадам Достоєва повернеться…

Наша господиня пояснює:

— Для публіки буде відкрито спеціальний вхід. Паркінґ на сто місць, крамниця з різноманітними речами на будь-який смак… Мерчандайзинг, так би мовити.

Ми підходимо до вестибюлю, який веде до різних зон музею. Троє озброєних охоронців намагаються триматися непомітно. Я ненароком запитую:

— Мабуть, це місце ретельно охороняється?

— Ми використовуємо останні технічні новинки. Відеоспостереження було встановлене по всіх закутках садиби. Ми можемо заблокувати всі будинки менш ніж за чотири секунди.

«Успіхів тобі, Ріку, з твоїм дрилем…»

Ми проходимо двома маленькими залами, де подано до уваги різні техніки виробництва. На території завбільшки з двадцять три мої квартири унаочнено процес виготовлення жіночої сумочки…

Мадам Бержеро шепоче мені:

— Мені потрібно в туалет…

— Мадам Достоєва хотіла б знати вартість експонатів.

— Усю колекцію оцінено в двадцять шість мільйонів. Але деякі речі просто безцінні. Наприклад, історичні валізи чи виняткові прикраси, які є частиною колекції, зібраної моїм дідусем. Мій батько значно її збагатив, і я продовжую їхню справу. Ви зараз самі все побачите.

Ми на порозі більшої зали. Думаю, що впізнаю один із планів Ріка. Албан простягає руки, як жриця в трансі:

— Ми в серці нашого музею. Мої дідусь і батько пишалися б ним…

Глухі стіни, низька стеля, численні точкові світильники створюють елегантну атмосферу, але повсюди камери й датчики. Двері броньовані. Це місце — справжній сейф. Вітрини розставлені продумано. На кожній — тимчасова вивіска з присвоєним номером.

Під номером один виставлено різноманітні старовинні вироби зі шкіри: тека для паперів, бювар і прикраса для письмового стола.

— Ці вироби були на столі англійських монархів. Вони були подаровані їм моїм предком, а під час одного з аукціонів на користь потреб королівської сім'ї мій батько їх викупив.

Я намагаюся визначити місцезнаходження вітрини номер сімнадцять. Напруга зростає. Якщо я захочу втекти, то зможу це зробити лише через двері в цьому залі. У холі на мене чекає три горили. Якщо я поводитимуся спокійно і природно, вони не наважаться мене затримати.

Вітрина шість: перше кольє. Вражаюче намисто з діамантів та смарагдів. Чудово. Вітрину замкнено, встановлено червоний сигнальний маячок на підставці з чорного оксамиту, на якій прикріплено коштовність.

Лише за одну цю прикрасу ми з Ріком безбідно прожили б решту наших днів.

Вітрина десять: дорожня сумка з таємними відділеннями, спеціально створена для знаменитого танцівника й хореографа Володимира Таркова, який возив із собою священну реліквію: шматок вуалі святої Клотильди. Він уважав її своїм талісманом і, перш ніж вийти на сцену, цілував її.

Вітрина дванадцять: валіза, у якій тіло аргентинського дисидента Пабло Хуменьєса було викинуто в річку Парану десь у Росаріо.

— Придивившись, — розповідає мадам Дебрей, — можна ще розгледіти сліди крові на самому дні й подряпини від нігтів. Він, мабуть, жахливо страждав, перш ніж потонути.

Нарешті я бачу вітрину номер сімнадцять, але не можу роздивитися, що в ній лежить. Чотирнадцята і п'ятнадцята містять прикраси, ще масивніші й дорожчі. Є навіть яйце Фаберже. Таке враження, що ми на виставці в Лондоні.

Нарешті дісталися нашої мети: така бажана для Ріка вітрина. Коли побачила, що там усередині, то остовпіла. У ній лише стара жіноча сумочка. Неможливо, щоб Рік хотів її викрасти. Я мушу знати. Роблю надлюдське зусилля, щоб запитати невимушеним тоном:

— У вас чудовий музей. Мені дуже подобається розташування вітрин. Як ви визначили місце для кожної речі?