Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

— Сідайте, мадам, — звертається він до мене, займаючи місце за столом.

«Мадам»? Відсутність Ріка так погано на мене впливає?

— Мадам Рудан ваша тітка, чи не так?

— Саме так, лікарю.

— Буду з вами відвертим: результати аналізів не дуже гарні. Метастази поширюються, вражена печінка. У її віці лікування може завдати такої самої шкоди, як і самі ракові клітини.

Я приголомшена. Лікар звик говорити такі речі, але для тих, хто сидить перед ним, це завжди вперше. Він веде далі:

— Ми ще не розповідали вашій тітці про всю серйозність ситуації. Але, якщо бажаєте, можемо повідомити. Або зробіть це самі. Вибирати вам. Я пропоную не бити на сполох і зробити все якнайкраще.

— На вашу думку, скільки їй ще залишилося?

— У мене немає відповіді. Лікування може затримати розвиток хвороби. А стан — стабілізуватися. А може й різко погіршитися. За кілька днів ми зробимо інші аналізи та зможемо спрогнозувати тенденцію.

— У найгіршому разі, скільки їй лишилося?

Відверте запитання, але я хочу знати.

— Мені шкода, але я не маю відповіді.

— Вона мучиться?

— З огляду на її розповіді й на наш досвід — так. Але біль — це також відносне поняття в кожному окремому випадку.

— Що ви можете зробити, щоб допомогти їй?

— Незважаючи на доволі делікатну зовнішність, ваша тітка надзвичайно стійка. Якщо я можу дозволити собі пораду, то не змінюйте своєї поведінки щодо неї.

— Вона розпитувала вас про свій стан?

— Медсестри думають, що вона не знає про серйозність своєї хвороби. Гадаю, не варто її зайвий раз хвилювати.

— Дякую, лікарю. Піду провідати її.

— Дуже добре. Ох, я й забув: ми перевели її в індивідуальну палату. Їй там буде краще.

Її нове відділення ще спокійніше за попереднє. Перш ніж зайти до неї, я передала медсестрам її одяг і речі особистої гігієни, які придбала. Я також поклопоталася, щоб вона могла дивитися телевізор. Стукаю у двері, лунає її тихий голос. Я просовую голову:

— Добридень, мадам Рудан.

— Жулі! Ще навіть тижня не минуло?

— Ні, але помідори вже достигли… і я хотіла скористатися з вихідного дня.

Вона із зусиллям підводиться. Я розкриваю коробочку перед її очима.

— Є й полуниці! — вигукує вона.

Вона, мружачись, вдихає легкий аромат.

— Скоро будуть й інші. Ваш сад просто чудовий.

— Я щаслива, що ти ним опікуєшся.

Сідаю на стілець навпроти неї.

— То вони вас помістили до спокійнішої кімнати.

— Так, але мені дуже подобалася та, інша. Сусідка була не дуже, але там я могла дивитися телевізор.

— Не хвилюйтеся, щонайпізніше завтра зранку вам його тут установлять.

— Справді?

— Даю слово.

— І нічого не потрібно платити?

— Ні, мадам Рудан. Не переймайтеся.

Я змінюю тему:

— Як ви почуваєтеся?

— Я не дуже голодна, але слід зізнатися, що я тут майже нічого не роблю. А в тебе що нового? Розкажи.

Я розповіла їй про пекарню, роботу, клієнтів. І навіть про Ріка. Мені стало легше. Так, наче я поговорила з бабусею. Розповідаючи, я уявила наші стосунки такими, як я їх відчуваю. Мадам Рудан була щаслива почути мої історії. Її обличчя засяяло. Я провела в неї понад годину. Потім вона втомилася. Тож я залишила її, пообіцявши прийти знову, найпізніше в понеділок. Прощаючись, вона захотіла поцілувати мене в щоку. Я від щирого серця погодилася. Мені це піде на користь. У моєму теперішньому стані маленький прояв ніжності допоможе пережити наступні чверть години.

Я не сподівалася, що відсьогодні працюватиму самостійно. Ванесса більше не вийде на роботу. Їй лікар заборонив. Здається, мадам Бержеро не надто засмучена. Я піднімаю жалюзі, відчиняю двері. Мохамед вітається зі мною з тротуару. Я виходжу на вулицю, щоб сказати йому кілька слів:

— То все добре? — запитує він. — Тебе найняли?

— Я щаслива. Можу навіть допомогти вам налагодити стосунки з мадам Бержеро.

— Не переймайся цим. Звірюся тобі в одній маленькій таємниці: я інколи навмисне виставляю ящики з овочами, щоб вона вийшла. А то б ми зовсім не спілкувалися. Це чудова жінка, але єдиний спосіб змусити її говорити — це або купити в неї хліб, або роздратувати…

Дивлюся на Мохамеда круглими очима. Він хитро посміхається й каже:

— А тепер іди на робоче місце, уже один клієнт пройшов у тебе за спиною.

У кожного свій час. Спочатку заходять ті, хто відчиняє крамниці ще на світанку, потім квапляться ті, хто йде на роботу, а далі настає черга матусь, чиї діти ще не ходять до школи. Єдине, чого мені бракує від попередньої роботи, — це зайти зранку за круасаном. У мене тут їх ціла купа, але вже нема бажання їх з’їсти.