Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Мер дає конверт радісній мадам Дебрей. Вона розкриває й витягує звідти цупкий папірець. Її широка посмішка сяє:

— Я надзвичайно щаслива повідомити ім’я переможниці: мадемуазель Роман Дебрей!

Зал здивований. Мер починає аплодувати, але публіка його не підтримує. Переможниця вийшла на сцену, і лише після цього залунали оплески. Навіть Лола, її брат, сестра й батьки аплодують. Я приголомшена. То я добре почула? Роман Дебрей? Родичка? Якщо сталося те, про що я думаю, то це нечувано. Радість, яку нам подарували юні артисти, зіпсута через те, що тільки-но сталося. Для Лоли — це не випробування, це несправедливість.

Дорогою додому мене переповнює злість. Рік намагається мене заспокоїти, але оскільки він почав виправдовувати їх, то, мушу зізнатися, я розізлилася й на нього.

— Як так? Ти хочеш сказати, що Роман завжди виступала краще, ніж сьогодні? Ти уявляєш, що кажеш? Ти чув маленьку Лолу?

Я вражена, збунтована, люта, що такий талант, який подарував людям справжні емоції, не здобув визнання. Чому? Тому що Роман — дочка знаної особи, а Лола — невідомого власника крамниці китайської кухні, який усіх нас, хоча б раз, отруїв поганою їжею? Неприпустимо.

Коли я пригадую той момент, гадаю, Рік не знав, що має робити за такої ситуації. Це вперше він мене бачив такою. Але, відверто кажучи, тоді, повертаючись додому, мені було на це начхати. Я б справді хотіла, щоб він теж поділяв мої емоції, особливо тому, що був свідком такої несправедливості.

Мені знадобилися години, щоб віднайти душевну рівновагу. Я все розповіла мамі по телефону, а потім ще татові й Софі. Пізно ввечері я усвідомила, що, вчинивши несправедливість, організатори конкурсу не лише засмутили маленьку надзвичайно талановиту дівчинку, але й підштовхнули мене до вчинку, наслідки якого можуть завадити нашим стосункам із Ріком. Мені стало страшно.

Я вже знаю, що проведу свій вихідний день в очікуванні на звістку від Ріка. Хвилина за хвилиною. Мені зле. Я уявила найгірше, зважаючи на мій учорашній стан і те, хто я для нього. Може, він і знати мене більше не хоче? Можливо, під час наступної нашої зустрічі він і не дивитиметься в мій бік? У мене звело живіт і перехопило дихання. Що мені робити? Зателефонувати? Вибачитися? Однак я все ще переконана в несправедливості того, що відбулося вчора. Стільки запитань… Чому він запросив мене на концерт?

Сьогодні вранці потрібно полити грядку мадам Рудан. Прямуючи до неї, я проходжу повз двері Ріка і сповільнюю темп. Так близько й водночас так далеко. Жодного шуму. Мені важко знайти сили підніматися далі. Так сумно…

У квартирі мадам Рудан лише трішки тихіше, ніж коли вона вдома. Я наповнюю поливальницю та проходжу кімнатою. Декілька пташок зриваються, коли я відчиняю вікно. Перелізаю через підвіконня. Старанно поливаю рядок за рядком. Ходжу безперестанку, як робот. Весь дах укритий землею, яку вона, мабуть, носила сюди місяцями. Скільки перевантажених візочків мусила вона перевезти, щоб облаштувати цю ділянку? Я проходжу повз кущі полуниці, щоб полити помідори. Раптом обертаюся й розумію, що стою на самісінькому краю. Ще крок — і впаду з третього поверху на сусіднє подвір’я. Темніє в очах, голова йде обертом. Повертаюся до вікна й трішки відпочиваю. Дивлюся на телефон. Як завжди — нічого. Де ти, Ріку?

Страх втратити його допомагає зрозуміти, наскільки він важливий для мене. Якщо я викину його з голови, то пропаду. Цей хлопець нічого в мене не просив і навіть не натякав, що в нас може бути спільне майбутнє. Я, як та дурепа, прив’язалася до нього сама. Як божевільна, під впливом того, що він пробуджує в мені, я, як сказала би Софі, «пустила все своє життя на вітер».

Чи принесе мені робота в пекарні щастя, якщо Рік зникне з мого життя? Не знаю. Хто мені дає наснагу бігати, прибирати, удосконалюватися? А це я знаю. Раптом мене сковує страх, що я будую замки з піску, що все зникне від легкого подиху вітру. Мені більше не до снаги пробувати щось нове, ризикувати. Я хочу, щоб усе стало, як раніше. До його появи. Мрію піти в банк, робити те, що мені накажуть, потім спокійно сховати свої речі в шухляду наприкінці ще одного нікчемного дня. Ніколи не сподіватися, щоб не розчаровуватися.

Я зриваю два помідори й кілька полуниць. Віднесу їх мадам Рудан. Її горе набагато серйозніше, ніж моє. Але все ж припускаю, що її хвороба народилася з такого самого болю, що я зараз відчуваю. Щасливі люди хворіють рідше.

По обіді в мене зустріч із лікарем Жоліо. Він доволі коренастий, але вигляд у нього змарнілий. Якщо його перевдягти й помістити на лікарняне ліжко, він зійшов би за одного зі своїх пацієнтів на останній стадії.