Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Цього понеділка, коли я повернулася, сонце ще не сіло і було тепло. Я насолоджувалася моментом. Пройшла повз будинок Наталі, у її вікнах уже світилося.

Ближче до квартири в мене з’явилося приємне відчуття розслабленості, наче я взуваю улюблені домашні капці. Після трьох днів у Кароль, я нарешті відчула себе на своєму місці, на своїй землі. Думаю, що навіть цей поганець Дідьє розумів, що йому нічого тут робити. Мохамед саме розкладав абрикоси, артистично розмахуючи руками.

— Добрий вечір, мадемуазель Жулі.

— Добрий вечір, Мохамеде.

Біля будинку все було як завжди. Я набрала код, штовхнула двері й попрямувала до поштових скриньок. Відчинила маленькі дверцята своєї. Два рахунки й реклама. На одному конверті жирними літерами було зазначено, що я можу виграти річний запас корму для мого кота. У мене нема кота, а я ще не дійшла до того, щоб їсти котячий корм. І після цього нас закликають економити папір, щоб уберегти планету. Краще припинили би завалювати нас рекламним непотребом…

Зачиняючи дверцята, я помітила ім’я на сусідній скриньці. Мені було відомо, що подружжя з четвертого поверху виїхало, тому що в них народилася друга дитина, але не знала, що вже заїхав хтось новий. «Мсьє Рікардо Пататра». Оце так ім'я! Варто поцікавитися: може, неподалік зупинився цирк і клоун вирішив мешкати тут… Власне, негарно насміхатися, але все ж таки. Я декілька секунд читала й перечитувала напис із дивакуватою посмішкою на обличчі. Першою за вихідні.

Я піднялася до себе. Зателефонувала Кароль, щоб повідомити, що успішно повернулася і що високий брюнет, який сидів навпроти мене в поїзді, навіть не спробував позалицятися. Тоді завантажила пральну машину. Пішла прийняти душ — і вгадайте що? Я не припиняла думати про це ім'я. Скільки йому може бути років, цьому Рікардо Пататрі? Який він на вигляд? З таким іменем, погодьтеся, ваша уява малює дивовижні картини. Якщо поверхом вище мешкатиме Франсуа Дюбуа, у вас складеться враження, можливо помилкове, що ви все про нього знаєте. Мабуть, тому, що я знала одного Франсуа Дюбуа в початковій школі й востаннє чула про нього від квітникарки, яка ходила втішати його маму, бо того засудили на два роки позбавлення волі умовно з великим штрафом за перевезення робленої оливкової олії. Тож… Але Рікардо Пататра — це зовсім інше. Це звучить велично, гучно, як ім’я аргентинського шукача пригод, який захищає орангутангів, як прізвисько винахідника обсмажування кавових зерен високої якості або як ім'я великого іспанського мага, який добровільно покинув рідні місця, тому що проткнув свою асистентку шпагами, від чого так і не оговтався, адже був таємно закоханий у неї. Це просте ім'я говорить багато про що, але не про звичайного сусіда по багатоквартирному будинку. І раптом, стоячи під душем, я відкрила нову мету в житті: дізнатися, який він на вигляд. Я закрутила воду й схопила рушник. Саме тоді почулися кроки на сходовій кліті. Я поквапилася, щоб подивитися крізь вічко, чи це раптом не він піднімається сходами. Як божевільна зірвалася з місця — і послизнулася та щосили гримнулася на підлогу. Якби я грала в шаради, то сказала б «па-тат-ра», але це скоріше було «ба-да-бум». Я лежала гола перед дверима й відчувала невимовний біль. От дурепа! Я навіть ніколи не бачила цього типа, а він уже штовхнув мене на дурнуватий вчинок. Це була перша дурість. І не остання та не найгірша.

Я не знаю, чи існують люди, яким подобається працювати в банку, я — ненавиджу. Для мене банк символізує занепад нашої цивілізації. І клієнти, і персонал почуваються невдоволеними, коли приходять сюди, але в них нема вибору.

Щоранку, приходячи у відділення, ми маємо перевірити банківські автомати і, якщо щось не функціонує, повідомити команду технічного обслуговування. Якщо йдеться лише про те, щоб почистити їх, ми змушені робити це самі. Уявляєте собі? Вони всюди встановлюють банкомати, щоб скоротити персонал, а ми повинні ще про них дбати. Це так, наче ви повинні були б годувати, лікувати й чепурити інопланетних паразитів, які вас потім з'їдять. Цього ранку не було нічого, окрім наліпки з реп-гуртом. Раптом я уявила, що натрапляю на наклейку «Музичного шторму» з повідомленням про їхнє жалюгідне турне. У такому разі мене не слід змушувати до прибирання. Я б одразу все підпалила.

Щоб потрапити в банк до відчинення, потрібно пройти через тамбур. Щоразу, як мене закривають у цій скляній коробці, я блідну від думки, що ця ідіотка Жеральдін помилиться кнопкою та замість того, щоб відчинити внутрішні двері, впустить дозу транквілізатора. Я уявляю себе рибою, що задихається в целофановому пакеті та щосили б’є хвостом. Якою була б моя остання думка? Хотілося б сподіватися, що це буде якась мудра та видатна фраза, але гадаю, що спроможуся на: «Яка ж довбеха ця Жеральдін!» Вона ніколи б не стала заступником, якби довжина її ніг не була обернено пропорційна до довжини її спідниць.