Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Звісно ж, Дідьє переїхав жити до мене. Я оплачувала все. Він ставився до мене як до фанатки. Я це прекрасно розуміла, але щоразу знаходила для нього виправдання. Усе це тривало два роки. Я усвідомлювала, що ми не зможемо все життя бути разом, але часто — я вже в цьому зізнавалася — мені важко дивитися правді в обличчя. Та врешті мій співак пішов, а я й надалі лишилася в’язнем роботи-годувальниці в «єдиному чесному» банку. Відтоді все пішло шкереберть. Спочатку самотність, потім посиденьки з іншими неодруженими подругами. Ми грали в дурнуваті ігри, змушували повірити себе в цінність нашої свободи й у те, що життя без цих тупоголових чоловіків набагато краще. Ми твердили ці нісенітниці, аж доки одна з нас нарешті не закохувалася. Підбадьорювали себе, як могли. Я кажу «одна з нас», але варто сказати «одна з них», тому що я почувалася наче серед пустелі. Пустка, порожнеча, спустошеність. Нас ставало дедалі менше на цих вечірках. Інколи поверталися ті, хто вибув раніше. Клуб невдах. Зрештою, коли я про це згадую, найзворушливішим видається те, про що ми мовчали. Погляди промовляли більше за комедію, яку ми розігрували. У них можна було розгледіти співчуття — невміле, німе, але справжнє. Ми збиралися не заради безглуздих ігор, а виключно із солідарності. А в порожніх домівках нас мучили насущні питання: «Чи кохала я коли-небудь?» «Коли ж настане моя черга?» «Чи справді існує те кохання?»

Проплакавши в поїзді дві години й сімнадцять хвилин, я розмірковувала саме над цим. Половину міста перетнула пішки. Був погідний літній вечір. Мені кортіло потрапити на мою вулицю, у мій маленький світ, але доля ще зі мною не обробилася. Нам здається, що ми знаємо наше оточення, але інколи досить перемінитися одній деталі — і в нас відпадають усілякі сумніви, що все подальше життя залежатиме від цього. До того ж відбувається все це надто несподівано.

Мені дуже подобається моя вулиця. Тут вирує справжнє життя. Старі невисокі будівлі; на балконах купа всього: вазони, велосипеди й навіть собаки. Щодо інфраструктури розташування пречудове: тут можна знайти все — від невеличкої книгарні до пральні. Це не велика магістраль, тож сторонні сюди заходять тільки у справах. У західному напрямку є невеликий схил. Коли сідає сонце, то здається, що там, у западині, є порт, горизонт, море, навіть попри те, що найближче узбережжя — за сотні кілометрів. Я виросла за два квартали звідси. Коли батьки після виходу на пенсію переїхали на південний захід країни, мені захотілося лишитися тут, де я знаю всіх і почуваюся як удома. Єдиний раз мені закортіло втекти — коли мене полишив Дідьє. Забагато спогадів, здебільшого болісних. Та добрі швидко взяли гору. Я захоплююся тими, хто їде відкривати світ, хто пакує валізи, щоб рік пожити в Чилі, хто може побратися з австралійцем чи просто готовий купити квиток на літак і вже на місці планувати, що робити далі. Я на це не здатна. Мені потрібне коріння, мій усесвіт, а особливо ті, хто є його частиною. Насправді я швидко прив’язуюся до людей. Для мене життя — це насамперед ті, з ким ми його будуємо. Я обожнюю свою сім’ю, але бачу її двічі на рік, тоді як з друзями зустрічаюся майже щодня. Зазвичай спільні будні важливіші за кровну спорідненість.

Навіть пекарка, мадам Бержеро, є частиною цієї дивної родини. Вона знає мене ще змалечку, завжди привітна до мене, і я помічаю, що іноді навіть вагається, чи не дати мені разом із рештою ще й цукерку. Її крамниця розташована поруч із бакалією Мохамеда, яка так і називається «У Мохамеда». У нього завжди відчинено. Це третій Мохамед, якого я знаю. Думаю, що тільки першого насправді так звали, а інші пристали на таке ім’я, щоб не змінювати вивіску.

Чим далі я крокую вулицею, тим краще почуваюся. Якщо якось я втрачу відчуття часу чи збожеволію, то в мене буде надійний спосіб дізнатися, який сьогодні день. Варто лише подивитися на вітрину власника китайської кухні, мсьє Пінга. Інколи маю сумніви щодо справжності його імені. За п'ять років він не покращив своєї французької, але переконана, що це просто в нього такий дієвий прийом. Щоб дізнатися, який сьогодні день тижня, потрібно лише глянути на його вітрину: у п'ятницю — велика знижка на свіжі креветки. У суботу — на смажені, із сіллю й перцем. У неділю продає креветки у п’яти спеціях. У понеділок — їх же — у кисло-солодкому соусі, зазвичай, більше кислому. У вівторок — із сичуанським перцем, і в середу — у надзвичайно гострому соусі. Тож коли будете в нашій місцині, то ніколи не купуйте креветки після неділі. Щойно я переїхала, я вирішила поласувати ними в середу ввечері. Мій шлунок цього не пробачив. Наступні три дні я змушена була провести в туалеті. Зрештою, навіть перечитала телефонний довідник.