Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Вийшовши подихати на балкон, я опинилася в компанії курців, які димлять осторонь і ховаються, як рецидивісти в бігах. Була ніч, трохи холодно. Я дивилася на квартал згори вниз. Жером мешкає на шостому поверсі, і з його квартири простягається прекрасний краєвид на дахи сусідніх будинків і міський парк. Я обіперлася на алюмінієві перила. Вони були дуже холодні. Зробила глибокий вдих — і, як на лихо, вдихнула зовсім не свіже нічне повітря, а щось незрозуміле, що курив здоровенний чолов’яга, який стояв зоддалік. Я відкашлялася і спробувала вдихнути ще раз. Цього разу успішно. Завжди стій на своєму і ніколи не здавайся. Свіже повітря заповнило мої легені. Спокій. Звідси я чула сміх, який долинав із вітальні та змішувався з дедалі тихішим шумом міста, що засинало. Яка благодать!

Мені пригадалося все, що зі мною сталося останніми місяцями. Я почувалася досить добре, щоб дивитися на речі відсторонено, так, наче йшлося про когось іншого, за ким я могла спостерігати збоку. Зовсім не йшлося про вирішення серйозних проблем. З ними я ніколи не можу дати собі ради. Їх надто багато, і вони надто реальні. Я потребувала цілковито нейтрального, холодного бачення загальної картини, щоб хоч на мить повірити в безпеку й згори позирати на поле битви.

І тут я відчула на собі проникливий погляд. Я повернула голову й помітила молодого чоловіка, одягненого у великий светр у стилі хіпі. Не знаю чому, але його обличчя змусило мене подумати про мордочку білки. Маленькі чорні веселі очі, рухливий ніс і зуби, готові перегризти горіхи. Справжній посланець долі. Він пильно дивився на мене:

— Привіт!

— Добривечір.

— Мене звати Кевін. А тебе?

— Жулі.

— Ти подруга Жерома?

— Як і решта, що зібралися цього вечора.

— Скажи-но мені, Жулі, що такого найбільш божевільного ти вчинила у своєму житті?

Мене спантеличило не так запитання, як відповіді, які відразу спали мені на думку. Я вже готова була розповісти про випадок, коли, збігаючи вниз сходами, одягала светр і ганебно впала, заплутавшись у ньому. Як наслідок: зламана рука, тріщини на двох ребрах і синець на підборідді, який сходив понад місяць. Я також могла розказати, як заходилася лагодити розетку з увімкненим електроприладом і мені знадобилося дві руки, щоб прикрутити підставку, тож у мене виникла геніальна ідея потримати дроти губами. Після цього понад годину в моїх очах мерехтіли жовті вогники.

Та я могла навести йому хоч п’ятдесят таких само безглуздих прикладів, але нічого не сказала. Його питання було для мене наче ляпас. Я не знаю, хто цей Кевін, гадаю, що ані слова йому не сказала, але в голові думка думку побивала. Який мій учинок був найбезглуздішим ужитті? Мені потрібно було добре подумати, тому що випадків було хоч греблю гати. Я могла скласти список в алфавітному чи хронологічному порядку — на вибір. Одна річ була певною: мені потрібно було відповісти. Цього не уникнути. Мозок не залишав мені жодного аварійного виходу. Це було наче сигнал, на який він чекав, щоб притиснути мене цим екзистенційним питанням, якого я уникала так довго…

Тож я сказала собі, що щиро відповім на запитання, по правді. Ось чому я зараз із вами. Я розповім вам про найбожевільніший мій учинок.

Просто неймовірно спостерігати за косаткою, яка пливе по воді. Захоплива велич тварини, легкість і точність, з якими вона розрізає хвилі, щоб дістатися до своєї жертви. Але через що нам доводиться пройти, коли нас нещодавно покинули?

Мене звати Жулі Турнель, мені двадцять вісім років, і я в депресії. І це не через косатку, яка пливе до нас, а тому що наразі життя не таке, як із письма. Не слід було погоджуватися їхати на південь. Я знову дозволила себе вмовити. Кароль сказала мені: «Приїжджай до нас, це піде тобі на користь. Ми вже давно не проводили вихідних разом. У нас буде час поговорити. І, крім того, ти зможеш побачити свою хрещеницю. Вона вже так підросла, має чудовий вигляд, їй буде приємно. Приїжджай!»

Справді, Сінді значно виросла, і, гадаю, це лише початок. Нічого дивного: їй тільки дев'ять. Не заперечую — вона мила, але оскільки я пообіцяла говорити вам тільки правду, то мушу визнати, що в перший же ранок ця приємність кудись поділася. Дивно чути таке від себе, тому що я просто обожнюю дітей. Тобто я вважаю, що буду обожнювати моїх, якщо вони колись у мене з’являться. Отже, погідної серпневої суботи ми опинилися в Антібі, в аквапарку, затиснутому між двома автошляхами, з кількома тисячами інших людей, щоб подивитися на запроторених у басейн великих риб, які полюють на маленьких сардин. Уже спекотно, асфальт липкий, а пляшка води коштує, як барель нафти. Піднімаюся на автостоянку, заповнену сімейними авто з дитячими сидіннями, і запитую себе, що я тут роблю. Відповідь знайшлася досить швидко, коли Сінді захотіла солодкої вати. У мене збереглися приємні спогади про солодку вату. Маленькою мені здавалося, що вона лише трішки прилипає до губів. Тату й мамо, я завинила у вас перепросити: солодка вата — це якийсь жах, лихо й паскудство. І не тому, що з'їсти її всю — це випробування для дитини, а тому, що її скрізь повно. Вона липне не лише до губ, але й до носа, одягу, волосся. Найгірше, коли в черзі здоровенний тип штовхнув мене на Сінді і її вата приклеїлася до мого світлого топа. Одна мила дама сказала мені, що це називається «прокляттям Людини-павука», проводячи паралель із клейкою павутиною. І це ми ще не зайшли до парку…