Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Він повертається за стіл і сідає навпроти мене. Наливає гарячу воду в мою чашку й підсовує її до мене. Кава смердить.

— Скільки цукру?

«Тридцять вісім ложечок, щоб більше не відчувати блювотного смаку».

— Дві, дякую.

— Як ви почуваєтеся?

— Краще, мені справді шкода через…

— Нічого страшного. Одного дня ви мені розкажете, як опинилися в такому становищі.

— Я хотіла забрати свій ліхтарик…

Він не наполягає. Неквапливо розглядає мене.

— Ви тут давно живете? — питає він.

— Я завжди жила в цьому кварталі, але в цьому будинку майже п’ять років. На третьому поверсі ліворуч.

— Ваш товариш Ксав'є доволі специфічний. У його гаражі я помітив дивну величезну машину. Наче корабель із науково-фантастичних книжок. Він сам створює такі конструкції?

— Змалечку, його завжди цікавили броньовані авто. Ми знайомі ще з дитячого садочка. Він хотів піти в армію, але не пройшов тестування. Дуже переймався. Тоді вбив собі в голову сконструювати одне таке для себе.

— Сам? У гаражі?

— Він там проводить весь вільний час. Насправді дуже добрий хлопець. Ви побачите, що у кварталі живуть чудові люди. Якщо вас щось цікавить: ресторан, прогулянка неважливо де, — то запитайте мене.

— Це люб’язно з вашого боку. Я тільки-но переїхав і ще не знаю міста. Вивчаю все поступово. На цей вечір я купив креветок у гострому соусі в азіата.

«Прощавай Рікардо, я більше тебе не побачу. Я у відчаї».

Ковтаю каву, щоб набратися мужності. Він дивиться на годинник.

— Я тут забираю ваш час, — кажу. — У вас багато роботи.

— Усе гаразд. Ніхто на мене не чекає. Утім, на вас…

— На мене теж ніхто не чекає.

— Якби я знав, то купив би більше в того китайця та запросив би вас.

«Убивця!»

— Ви на сьогодні вже достатньо зробили для мене.

Він проводжає мене. На порозі його квартири ми почуваємося незручно. Якби я була чесною, то порадила б не чіпати креветок. Утім, не наважилася. Сумління мене ще мучить. Краще нехай він захворіє, ніж я знову матиму недолугий вигляд. Це жахливо.

— До речі,— вигукнув він, повертаючись до столу, — візьміть ваш ліхтарик. Він, мабуть, для вас дуже цінний, оскільки ви так ризикували…

У його голосі чути тонку іронію. Я по-дурнуватому сміюся — це я вмію робити. Забрала свій ліхтарик, і ми розійшлися. Він зачинив двері. На його місці я подивилася б одразу у вічко.

Мене охопило дивне відчуття. Можливо, через біль у зап’ясті, а може, через страх, що показала себе не з найкращого боку. Незважаючи на це все, я почуваюся добре. Я трішки збентежена й думаю, що це не через каву.

Дивно, але я відразу почала сумувати без нього. Мені хотілося бути поруч. Я могла би йому допомогти розпаковувати коробки. Мене б навіть влаштувало просто спостерігати за ним. Зі мною такого ще не було. Це не захоплення і не збудження. Щось інше. Між нашими квартирами, не враховуючи стелі й декількох стін, має бути близько п’ятнадцяти метрів. Де він спить? Він узагалі спить? Усю ніч я розмірковувала, як відшкодувати збитки, завдані його поштовій скриньці. Спочатку хотіла запропонувати йому спільну зі мною скриньку, але потім передумала. Я вже уявляю вираз обличчя інших пожильців будинку, якщо менше ніж за тиждень після його приїзду вони побачать наші два імені поряд. Прощавай, моя репутаціє. Навіть Жеральдін не така прудка.

Близько другої години ночі в мене виникла геніальна ідея: я попрошу Ксав’є відремонтувати дверцята, а натомість мсьє Пататра може скористатися моєю скринькою, мені ж дістанеться його поламана. Вирішено.

Наступного ранку, прямуючи до банку, я поклала йому записку під двері:

«Шановний Мсьє!

Я ще раз хочу Вам подякувати за люб’язність і допомогу. Сподіваюся, що Ви мені вибачите… бла-бла…» і завершила: «Я Вам дам ключ від моєї поштової скриньки сьогодні ввечері близько 19:00. Якщо Вас не буде вдома, то зайдіть до мене. З дружніми побажаннями, Жулі».

Ця маленька записка забрала в мене більше зусиль, ніж дипломна в університеті. Написати двісті десять сторінок на тему «Надання допомоги країнам, що розвиваються» було набагато простіше, ніж декілька слів для нього. Справжній голлівудський блокбастер. Сто двадцять п’ять чернеток, понад шість мільярдів нейронів на проект, понад дві години, щоб вирішити, як завершити: «До скорої зустрічі» чи «З повагою», «З дружніми побажаннями», «Сердечно» чи «Від щирого серця і душі».

Потім потрібно було згорнути послання й або підкласти просто під двері, або просунути якнайдалі всередину. Яка ж при цьому вірогідність, що господар наступить на лист і не побачить його чи що дверима папірець буде відсунуто в куток і він знайдеться лише під час наступного переїзду? Якщо кожна зустріч між двома людьми створює стільки проблем, то зрозуміло, чому ми не розмножуємося настільки швидко, щоб завадити кішкам узяти контроль над планетою.