Жозе Сарамаго - Прозріння

Після пленарного засідання кабінету, про яке ми досить детально розповіли на останній сторінці попереднього розділу, обмежена кількість міністрів, які увійшли до так званого кризового комітету, обговорили та ухвалили низку рішень, які у свій час будуть опубліковані, якщо розвиток подій, про який ми також, схоже, згадували, не примусить відмовитися від них або замінити їх іншими, бо завжди слід пам’ятати, що якщо людина припускає, то Бог вирішує, і дуже рідко трапляються такі випадки, коли двоє людей доходять спільного рішення. Однією з найпалкіше обговорюваних проблем був процес від’їзду уряду, коли і як він мав покинути місто, піддавши свій від’їзд широкому розголосу чи виїхавши непомітно, повідомивши по це чи не повідомивши по телевізору, під музику оркестрів чи без музики, з гірляндами чи без них на автомобілях, із національним прапором, який майорітиме над капотами машин, і враховуючи ще безліч дрібниць, задля яких довелося б знову й знову звертатися до державного протоколу, до якого від самого заснування держави не зверталися за подібних подій. План виїзду, який, зрештою, опрацювали, був шедевром тактичної думки, він складався з добре дослідженої системи маршрутів, що мали максимально ускладнити концентрацію маніфестантів, яких могли мобілізувати, щоб виразити невдоволення та обурення столиці втратою свого уряду, на яку її прирекли. Було обрано спеціальний маршрут для керівника держави, але також окремі маршрути для прем’єр-міністра і для кожного з членів міністерського кабінету, які разом нараховували двадцять сім, причому кожен перебував під охороною війська та поліції з танками на перехрестях вулиць та каретами швидкої допомоги, які супроводжували кожен із кортежів, бо мало чого могло статися. Мапа міста, величезна яскраво освітлена панель, над якою напружено працювали протягом сорока вісьмох годин військові та поліційні фахівці, була схожа на червону зірку, з якої виходило двадцять сім променів, чотирнадцять у північному напрямку, тринадцять — у південному, що перетинали екватор, який ділив столицю на дві півкулі. По цих променях мали пересуватися чорні автомобілі офіційних осіб, оточених машинами охорони з допотопними засобами зв’язку, так званими йокі-токі, якими ще користувалися в цій країні, але які незабаром мали замінити сучасними апаратами, для цього вже були виділені бюджетні гроші. Усі особи, які брали участь у різних фазах цієї операції, хоч би якою важливою була їхня участь, мусили дати присягу в збереженні абсолютної таємниці, спочатку поклавши розкриту долоню на євангелію, а потім на конституцію країни, оправлену в синій сап’ян, підкріплюючи свою подвійну присягу врочистою обіцянкою, запозиченою з народної традиції. Якщо я порушу цю клятву, то нехай упаде кара на мою голову й на голову моїх нащадків аж до четвертого коліна. Забезпечивши в такий спосіб таємничість виїзду, його призначили через два дні. Годиною виїзду для всіх одночасно була третя година ночі, коли лише люди, які страждають від тяжкого безсоння, перевертаються в ліжку й благають бога Гіпноса, сина ночі й брата-близнюка Танатоса, щоб він допоміг їм у їхній скруті, проливши на їхні повіки солодкий бальзам міцного сну. Протягом годин, які ще залишалися до від’їзду, шпигуни, що масово повернулися до виконання своїх обов’язків, не робили нічого іншого, як снували в усіх напрямках по майданах, проспектах, вулицях та провулках міста, потай вимірюючи пульс у населення, занотовуючи погано приховані наміри, поєднуючи слова, почуті то там, то там, і намагаючись зрозуміти, чи не сталося витоку інформації, чи не стало широко відомим якесь із рішень, ухвалених на засіданні ради міністрів, а надто тих, які стосувалися близького виїзду уряду, бо шпигун, справді гідний цієї назви, мусить дотримуватися, як священного принципу, як золотого правила, як незламного закону ніколи не вірити жодним присягам, хоч би звідки вони надходили, навіть якби вони почули її від власної матері, що дарувала їм життя, а ще менше їм вірити, якщо таку присягу дало двоє людей, а ще менше — якщо таких людей було троє. Проте в цьому випадку не було іншої ради, як визнати, хоч і з певною професійною настороженістю, що офіційна таємниця оберігалася добре, що й підтвердив центральний комп’ютер міністерства внутрішніх справ, який після багатьох переглядів, проціджувань і комбінувань, перетасувавши й проаналізувавши тисячі фрагментів підслуханих розмов, не виявив жодного підозрілого сигналу, жодної ознаки, за яку можна було б ухопитися, як за ниточку, що привела б до небажаного й зловісного результату. Повідомлення, що їх секретні служби надіслали до міністерства внутрішніх справ, були також цілком спокійними, але спокійними були не тільки вони, а й ті рапорти, якими ділилася зі своїми цивільними колегами набагато ефективніша військова контррозвідка, що виконувала власні завдання, постачаючи полковників інформації та психопідготовки, що працювали в міністерстві оборони, можна сказати, збігалися з їхньою власною інформацією, яку можна було назвати класично заспокійливою у стилі На західному фронті ніяких змін, за винятком, звичайно, солдата, який щойно загинув від ворожої кулі. Від керівника держави до останнього із заступників не було таких, хто б не зітхнув із полегкістю. Дякувати Богу, виїзд представників влади зі столиці відбудеться спокійно, не травмувавши надміру населення, частина якого, мабуть, уже кається за свою бунтівну поведінку, що не має жодного пояснення, а проте є достатньо цивілізованою й не налаштованою вороже ані діями, ані словами до своїх законних правителів у цю мить болісної, проте неминучої розлуки. Про це свідчили всі повідомлення, й так воно, зрештою, й сталося.