Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

Саме тоді на мене знову звернули увагу чоловіки.

Розумієте, за мірками Ле-Лавеза я була досить забезпеченою жіночкою. На той час мені ледве виповнилося п’ятдесят. До того ж я вміла готувати й вести хазяйство… До мене залицялося кілька чоловіків: хороші й чесні, як Жильбер Дюпре і Жан-Луї Лелассен, і ліниві, як Рамбер Лекоз, якому кортіло отримати довічне харчування. Навіть Поль, милий Поль Ур’я з обвислими прокуреними вусами й постійним мовчанням. Певна річ, питання про щось таке навіть не стояло. Я не могла дозволити собі піддатися такій дурній спокусі. Не те щоб мене це нітрохи не бентежило, але я не могла.

Я мала справу. У мене були материна ферма та спогади. Чоловік змусив би мене все це полишити. Тоді я вже не змогла б приховувати справжнє обличчя, і навіть якби селяни пробачили моє походження, вони б навряд чи змирилися з шістьма роками брехні. Тому я відмовлялася від усіх пропозицій, несміливих і зухвалих, допоки не зажила спочатку репутації безутішної, згодом – неприступної, а відтак – підстаркуватої.

Я прожила в Ле-Лавезі майже десять років. В останні п’ять я запрошувала Пісташ із сімейством на літню відпустку. Я спостерігала, як діти з цікавих окатих пакуночків перетворювались на маленьких яскравих пташок, що на невидимих крилах літали моїми лукою та садом. Пісташ – хороша дочка. Моя таємна улюблениця Нуазетт більше схожа на мене – лукава й бунтівна, з моїми чорними очима й сповненим дикунством і протиріччями серцем. Я могла вмовити її залишитися поряд – вистачило б слова чи усмішки, – але не зробила цього. Мабуть, страхалася, що перетворюся на свою матір. Вона слухняно шле сухі листи. Її шлюб завершився сумно. Вона працює офіціанткою в нічному кафе в Монреалі. Відмовляється брати в мене гроші. А от Пісташ – це така жінка, якою могла стати Ренетт: пухка, довірлива, ніжна зі своїми дітьми й люта, коли необхідно їх захистити, м’яке брунатне волосся, а очі – зелені, як горішок, на честь якого я її назвала. Завдяки їй і дітям я навчилася знову переживати гарні моменти свого дитинства.

Готуючи для них млинці й товстенькі ковбаски з яблуками та запашними травами, я згадала, як бути матусею. Я варила для них варення з інжиру, зелених помідорів, кислих вишень та айви. Дозволяла бавитися з малими грайливими козенятами та згодовувати їм хлібні скоринки й шматочки моркви. Ми годували курей, гладили м’які мордочки поні, збирали заячий щавель для кролів. Я показала їм річку й навчила діставатися до сонячних обмілин. Попередила їх, не без колючки в серці, про всі небезпеки: змій, коріння, коловороти, хибкі піски – і примусила поклястися ніколи-ніколи там не плавати. Я показала їм ліси за селищем, найкращі місця для збору грибів, навчила, як відрізнити справжню лисичку від несправжньої та як знаходити в гущі дику лохину. Таке дитинство мало бути в моїх дівчат. Замість цього був дикий берег Кот-д’Армора, де ми з Ерве жили якийсь час: вітряні пляжі, соснові ліси, криті шифером кам’яні будинки. Я намагалася бути їм хорошою мамою, справді докладала всіх зусиль, але завжди відчувала, що чогось не вистачає. Тепер я розумію, що не вистачало саме цієї ферми, цього будинку, цих полів, цієї сонної смердючої Луари в Ле-Лавезі. Ось чого я для них хотіла, а отримала лише з онуками. Тішачись із ними, я тішила саму себе.

Мені подобається думати, що мати робила б так само, якби мала можливість. Я уявляла її лагідною бабусею, подумки з нею сперечаючись: « Справді, матінко, ви остаточно розбещите цих дітей», – і це не здавалося таким уже й неможливим. Чи, може, я приписую їй те, чого не було. Можливо, вона й справді була такою, як я пам’ятаю – кам’яною жінкою, яка ніколи не усміхалась і спостерігала за мною з виразом відвертої незрозумілої люті.

Вона так і не побачила своїх онук, навіть не дізналася про їхнє існування. Я сказала Ерве, що мої батьки померли, і він ніколи в цьому не сумнівався. Його батько був рибалкою, а мати – такою собі округлою жінкою-куріпочкою, яка продавала рибу на ринку. Я загорнулась у них, ніби в позичену ковдру, знаючи, що настане час, і мені доведеться знову вийти на мороз без них. Гарною людиною був Ерве, спокійною, без жодного гострого кута, об який я могла порізатися. Я кохала його – не так палко й відчайдушно, як Томаса, але кохала.

Він помер у 1976 році – вбило блискавкою, коли вони з батьком ловили вугрів, – і моя скорбота мала присмак невідворотності й майже полегшення. Направду тривалий час усе було добре. Але справа – і життя – мали рухатися далі. Вісімнадцять місяців по тому я повернулася до Ле-Лавеза з відчуттям, ніби прокинулася від довгого темного сну.