Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

Знадобилося більше року, щоб зробити будинок на фермі знову придатним для життя. Я мешкала в південному крилі, де принаймні зберігся дах, і поки робітники перекладали покриття, черепицю за черепицею, я працювала в саду – у тому, що від нього залишилось, – зрізала гілля, формувала крони та знімала з дерев величезні гірлянди ненажерливої омели. Моя мати обожнювала всі фрукти, крім апельсина, якого не дозволяла приносити додому. Навіть імена вона нам дала на честь фруктів і ласощів: Кассі – на честь пирога з чорної смородини, [4] Cassis ( фр .) – чорна смородина. Фрамбуаз – на честь малинового лікеру, [5] Framboise ( фр .) – малина. а Ренетт отримала своє ім’ячко на честь сливи-ренклода, [6] Reine-claude ( фр .) – слива-ренклод. що росла при південній стіні та родила рясно, ніби виноград, а влітку її вщент обліплювали оси – така вона була солодка. Колись ми мали більше сотні дерев – яблуні, груші, сливи-угорки, ренклод, вишні, айва, – не кажучи вже про кущі малини, аґрусу, смородини, порічок і грядки полуниці. Їхні плоди ми сушили, зберігали, а потім готували з них варення й лікери, а також чудові круглі пироги на пісочному тісті з заварним кремом і мигдалевою пастою. Мої спогади приправлені їхніми запахами, кольорами, назвами. Мати пестила дерева, як коханих дітей: у заморозки ми влаштовували їм димову грілку, на яку витрачали власні зимові запаси палива; весною – тачками вивалювали перегній під коріння. А влітку, щоб відлякувати птахів, ми прив’язували до гілок вирізані з фольги фігури, що тремтіли й шурхотіли на вітру, а також міцно зв’язані ниткою порожні бляшанки, які видавали моторошний гуркіт, і зроблені з кольорового паперу вертушки, що несамовито крутилися. Сад тоді перетворювався на карнавал брязкалець, блискучих стрічок і верескливих дротів – ніби різдвяна вечірка посеред літа. І кожне дерево мало своє ім’я.

Прекрасна Івонн – говорила мати, проходячи повз сукату грушу. Аквітанська троянда. «Бере» короля Генріха . У ці миті її голос ставав м’яким і монотонним. Я не знала: вона говорить до мене чи ж сама до себе. Конференція. Вільямс. Гіслен із Пентьєвра. Ця солодкість .

Зараз у саду лишилося менше двадцяти дерев, і їх цілком вистачає, щоб задовольнити мої потреби. Особливо популярний мій кисленький вишневий лікер, хоча я й почуваюсь трохи винною, що ніяк не можу запам’ятати назву вишні. Уся штука в тому, щоб не виймати кісточок. Нашаруйте вишні та цукор у сулію з широким горлом, заливаючи кожний шар чистим міцним алкоголем (найкраще смакує з кіршем, але можна взяти й горілку чи навіть арманьяк), десь до половини посудини. Долийте ще алкоголю й чекайте. Щомісяця перевертайте сулію, щоб цукор не кристалізувався. Через три роки алкоголь знебарвить вишні, просочить їх до кісточок, до крихітних серединок, а сам натомість стане рубіново-червоним, їдким, виразним, з ароматом пізньої осені. Наливайте настоянку в лікерні чарочки з тонкого скла, подавайте до них ложечки, щоб витягувати вишні, і не ковтайте одразу, дайте вимоченій ягоді розчинитися під язиком. Розколіть зубами кісточку, щоб вивільнити з неї залишки лікеру, і потримайте її в роті, поганяйте кінчиком язика: туди-сюди, уверх-униз, ніби намистину з чоток. Спробуйте згадати час, коли вишні дозріли, те літо, ту спекотну осінь, коли пересох колодязь, коли ми знайшли осині гнізда. Час минув, ми його втратили та знову віднайшли у твердому серці ягоди…

Так, знаю, знаю. Вам кортить, щоб я перейшла до суті. Але манера оповіді й час , необхідний для оповіді, важливі так само, як і все інше… Мені знадобилося п’ятдесят п’ять років, щоб про це заговорити. Тож дозвольте зробити це так, як я хочу.

Коли я повернулася до Ле-Лавеза, то була майже впевнена, що ніхто мене не впізнає. А проте я відкрито, навіть сміливо показалась у селі. Якщо хтось мене впізнав, якщо комусь вдалося вгадати в моїх рисах материні, я хотіла дізнатися про це одразу. Я хотіла з’ясувати, в якому була становищі. Я щодня ходила до Луари й вмощувалась на пласкому камені, де ми з Кассі вудили линів. Стояла на платформі нашого Спостережного Пункту. Деяких Стоячих Каменюк уже немає, але збереглися кілки, на які ми вішали свої трофеї, вінки та стрічки, а також голову Старої Мами, коли ми нарешті її впіймали. Я пішла й до тютюнової крамнички Брассо – там тепер заправляє його син, але старий ще живий, очі в нього чорні, злі й розумні – і до кафе Рафаеля, і до пошти, де поштаркою працює Жінетт Ур’я.