Фредрик Бакман - Ведмеже місто

А тоді вони прокидаються від отого «Бах!». І усміхаються.

За понад десятиліття сусіди вже звикли до звуків, які долинали з саду сім’ї Ердаль: бах-бах-бах-бах-бах. Коротка пауза, поки Кевін збирає шайби. Потім знову: бах-бах-бах-бах-бах. Йому було два з половиною роки, коли він уперше проїхався на ковзанах, у три роки він отримав свою першу ключку, в чотири міг узяти гору над п’ятирічним гравцем, а в п’ять грав краще за семирічних. Тієї зими, коли йому виповнилося сім, він так сильно обморозив обличчя, що зблизька на вилицях досі видно невеличкі білі плями. Кевін уперше грав в офіційному матчі ліги, і на останніх секундах гри не зумів вразити порожні ворота. Бйорнстадські юніори перемогли з рахунком 12:0, усі голи забив Кевін, але його нічим не могли розрадити після останнього промаху. Пізно ввечері батьки виявили, що його нема в ліжку, опівночі половина мешканців міста вже прочісували ліс. У Бйорнстаді гра в хованки — погана ідея, бо варто малій дитині трохи відійти, як її вмить поглинає темрява, а тендітне тіло швидко замерзає на смерть при тридцяти градусах морозу. Тільки на світанку хтось виявив, що хлопець був не в лісі, а на вкритому кригою озері. Він притягнув туди ворота, п’ять шайб, усі кишенькові ліхтарики, які зміг роздобути, і годинами пробивав по воротах з того кута, з якого не зміг забити останній гол у матчі. Коли його вели додому, він нестримно ридав. Білі плями на обличчі так ніколи й не зійшли. Йому було сім років, і всі вже тоді знали, що всередині хлопця живе ведмідь. Цю силу не стримати.

Кевінові батьки оплатили будівництво власного невеликого хокейного майданчика, на якому він щоранку тренувався, тож щоліта їхні сусіди відкопували в себе на грядках із квітами цілі кладовища шайб. І ще кілька наступних поколінь будуть знаходити в тутешніх квітниках залишки вулканізованої гуми.

Рік за роком сусіди чули, як міцнішає хлопчикове тіло — стукіт його ударів ставав щоразу сильнішим і швидшим. Тепер Кевіну виповнилося сімнадцять, і місто не бачило гравця з таким талантом від того часу, як їхня команда була у вищій лізі — ще до його народження. У хлопця було все: тілобудова, руки, голова і серце. Але передусім він мав чуття і бачив те, що відбувалося на льоду, наче в уповільненій зйомці, а не так, як бачили інші. У хокеї можна багато чого навчитися, але ти або народився з таким умінням бачити, або ні. «Кевін? Оце справжній хокеїст», — часто казав спортивний директор клубу Петер Андерссон, а він знав що каже: востаннє в Бйорнстаді таким самородком був сам спортивний директор — він здолав увесь шлях до Канади й НХЛ, де грав із найкращими хокеїстами світу.

Кевіну відомо, що від нього вимагають — про це йому розповіли, щойно він став на ковзани. Потрібно все. Вимога одна: весь ти. Тому щоранку, коли тільки світає, а шкільні товариші міцно сплять, накрившись теплими ковдрами, Кевін біжить до лісу, а тоді починається: бах-бах-бах-бах-бах. Позбирати шайби. Бах-бах-бах-бах-бах. Позбирати шайби. Після обіду — тренування у молодіжній команді, ввечері — з основною командою, потім тренажерний зал, знову пробіжка до лісу, а тоді остання година — вдома при світлі прожекторів, спеціально встановлених на даху будинку.

Бах-бах-бах-бах-бах. Це єдина вимога, яку ставить перед тобою спорт. Усього лише весь ти.

Кевін отримував безліч пропозицій перейти до великих клубів, навчатися в хокейній гімназії у великому місті, але він послідовно усім відмовляв. Він простий хлопець з Бйорнстада, у нього тато з Бйорнстада; може, деінде це неважливо, але в цих краях це щось таки й значить.

То чому гра у півфіналі молодіжних команд настільки важлива? Та тому, що найкраща молодіжна команда ще раз нагадає всій країні про існування свого міста. І тому, що політики в цьому регіоні, можливо, виділять гроші на будівництво хокейної гімназії саме тут, а не десь у Геді, — щоб найбільші таланти у цій частині країни переїжджали до Бйорнстада, а не у великі міста. А тоді найкраща місцева команда зі своїми хлопцями знову дістанеться вищої ліги, знову залучить до фінансування великих спонсорів, у регіоні побудують нову льодову арену, прокладуть до неї широкі дороги, а може, навіть збудують ті будівлі для конференцій і той торговий центр, про що вже роками торочать, а тоді відкриються нові підприємства і з’являться нові робочі місця. І мешканці Бйорнстада захочуть відремонтувати свої будинки, а не продавати їх. Ця гра важлива для економіки. Для почуття гордості. Для виживання.