Андрій Курков - Ключі Марії

Чорними археологами не народжуються. Ними стають. Іноді в темні часи, іноді у світлі. А іноді й у сірі, як нині. І хоча «сіре сьогодення» почалося не вчора, але Бісмарку, точніше — Олегові Качку, досі здавалося, що тільки вчора він уперше взяв до рук саперну лопатку і під керівництвом старшого товариша Адіка Маса зняв перший шар кам’янистої, розсипчастої землі над могилою тавра. «Стій, досить, тепер щіткою!» — скомандував тоді Адік, показуючи пальцем на півсферу черепа, що виглянула з-під землі. Адіків голос вирізнявся підлітковою дзвінкістю. Може, саме тому Адік намагався говорити тихо. Немов соромився власного голосу. Там же, в Криму, на прибережному камінні Гурзуфа, за день до розкриття могили тавра, удвох, як давні нерозлучні друзі, вони відсвяткували сорокаріччя Адіка. Як і належить, розпаливши в ущелині між камінням з викинутих морем і висушених південним сонцем трісок і дощок маленьке багаття, смажили на знайденому там-таки листку бляхи мідій. Пили дешеве біле вино, чекаючи, поки мідії від високої температури самі не розкриються і не закиплять зсередини. Чорноморські мідії солити не треба, вони і так солоні!

Хто-небудь коли-небудь так само «підсмажить» і «з’їсть» Олега Бісмарка й Адіка. Така ось дивна думка прийшла Олегові до голови в ту підсвічену кримськими зірками іменинну для старшого товариша і наставника ніч. Як прийшла, так і пішла. Тільки викликала посмішку своєю очевидною недоладністю. Просто пожартувала. Слово «з’їсти» завжди мало багато значень, з яких головним незмінно залишалося «втамувати голод». Хоча і словосполучення «втамувати голод» теж мало багато значень, відтак заглиблюватися в пошуки правильного тлумачення думки, яка на мить відвідала його, не став. Він просто випив ще одну шклянку вина і зажував її гарячою мідією.

Олегові за два місяці до цієї зоряної кримської ночі гримнуло двадцять. Він був повен сил і невпевненості у своєму майбутньому. Ця невпевненість мовби заморожувала його енергію, стримувала, гасила, іноді викликаючи роздратування, іноді навіть легку депресію. А депресія зазвичай доводить людину до зашморгу або до Криму. Важких на підйом — до зашморгу, легких — до дзвону і блиску приморського життя. Бісмарк був не просто легким на підйом. Він був якнайлегшим. Ось і приїхав сюди розвіятися і забути про реальність. Літо, сонце, море, дівчата в купальниках — це далеко не повний набір ліків від депресії, які Крим завжди щедро, хоч і за гроші, пропонував кожному стражденному. Але того раннього вечора Олег зустрів поряд з ялтинською набережною не дівчину з Харкова або Сум, не яку-небудь свіжоприбулу білошкіру білявку, а Адіка, одесита, що приїхав сюди за «приємним і корисним». «Приємним», звичайно, було для нього саме перебування на ПБК, а «корисним» — чорна археологія, яка годувала Адіка, за його словами, вже років п’ятнадцять. Адіків погляд зупинився на Олегові, коли той пив каву з коньяком на терасі каварні у бічній вуличці поряд з набережною Ялти. «Чого сумуємо?» — запитав привітно Адік, сідаючи за столик з гальбою бельгійського пива.

Олег у той момент дійсно сумував. Він щойно приїхав, облаштувався в дерев’яному флігелі цегляного одноповерхового будинку за п’ять хвилин від моря. Розплатився з господарем, кинув речі і відразу поквапився на набережну вдихати йодистий озон. Але там, на набережній, замість звичної майже тваринної радості від сонця і моря на нього наринули тривожні думки про майбутнє, про те, що з вересня треба починати жити інакше, адже з вересня завжди починається або, принаймні, має починатися нове життя. Якщо воно не розпочалося з минулого вересня.

Надокучливі думки найкраще проганяти коньяком. Ціни на набережній кусалися, і ноги вивели Олега в провулок неподалік від готелю «Ореанда», в провулок, де він полюбляв бувати й раніше. Там, завдяки віддаленості від моря, коньяк ставав доступнішим, а кава, доволі поганенька, здавалася смачною і бадьористою. І ось разом зі словами «Чого сумуємо?», що прозвучали підлітковим дзвінким голосом, який дисонував з віком промовця, на стілець навпроти опустився чоловік з тонким, орлиним носом і веселими сірими очима, худий і довгорукий, у шортах і у футболці з обличчям Пушкіна і написом «Пушкінський Ліцей».

— Та не сумую я! — відповів Олег. — Щойно приїхав. Намагаюся отямитися після дороги.