Пауло Коэльо: Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

І раптом я зрозуміла це мовчання. А про що ж мав би він розмовляти з жінкою, яка ніколи не подорожувала по світу? Що за радість бути поряд із кимось, хто відчуває страх перед невідомим, хто прагне стабільної роботи та заміжжя як у всіх. Я ж — от горенько! — балакала про тих само приятелів дитинства, струшувала порох зі спогадів про убоге містечко. Єдина моя тема.

— Ти можеш залишити мене просто тут, — сказала я, коли ми доїхали до, як видавалося, центру міста. Я намагалася поводитись невимушено, та сама собі здавалася сміховинною, безпорадною та нудною. Та він не спинив машину.

— Мені треба сісти на автобус до Сарагоси, — напосідала я.

— Я тут ніколи не був. Не знаю, де мій готель. Не знаю, де саме відбудеться лекція. Не знаю, де автовокзал.

— Розберуся, не переймайся.

Він стишив хід, та все-таки не зупинявся.

— Я хотів би... — сказав він.

Двічі не зміг закінчити речення. Я намагалась додумати, чого ж він хотів: подякувати мені за компанію, передати привіт кому-небудь із друзів, щоб у такий спосіб позбутися відчуття напруги.

— Я хотів би, щоб ти пішла зі мною на лекцію сьогодні ввечері, — нарешті промовив він.

Я відчула переляк. А може, він намагається виграти час, щоб якось залагодити незграбну мовчанку під час подорожі.

— Я дуже хочу, щоб ти пішла зі мною, — повторив він.

Можливо, я й була дівчиною з глибинки та не могла розповісти чогось особливого про своє життя, не мала блиску й привабливості міських жінок. Але життя в глибинці, хоча й не робить жінку елегантнішою чи досвідченішою, усе-таки навчає слухати своє серце й розуміти свій інстинкт.

На мій подив, інстинкт підказував, що він говорить щиро.

Я полегшено зітхнула. Ясно, що ні на яку лекцію я не піду, та принаймні здавалося, що поряд знову той люблений колись друг, і він кличе мене з собою в свої пригоди, бажаючи ділити зі мною свій неспокій і свої перемоги.

— Дякую за запрошення, — відповіла я. — Але в мене немає грошей на готель, і ще мені треба вертатися на заняття.

— Трохи грошей я маю, і ти можеш зупинитися в моєму номері. Замовимо з окремими ліжками.

Я помітила, що в нього виступили крапельки поту, хоча й було холодно. Серце почало подавати мені сигнали тривоги, які я, проте, не розуміла. Відчуття радості, що охопило мене перед тим, перемінилося тепер на неймовірну розгубленість.

Він раптом зупинив машину і подивився мені просто в очі.

Нікому не вдається збрехати, нікому не вдається нічого приховати, коли йому дивляться просто в очі.

І будь-яка жінка, що має хоч трохи чутливості, може прочитати в очах чоловіка пристрасть. Хоч би якою безглуздою вона могла здатися, хоч би якою недоречною була в часі й просторі. Я тут же пригадала слова рудоволосої жінки біля водограю.

Це було неможливо. Та це було правдою.

Ніколи, ніколи в житті я не думала, що по стількох роках він ще пам’ятає мене. Ми були малюками, мешкали поряд і, взявшись за руки, відкривали для себе світ. Я покохала його, якщо тільки маля й справді може збагнути суть кохання. Та це сталося дуже давно — в іншому житті, де простодушність ще тримає серце відкритим для найкращого.

А тепер ми вже були дорослими й відповідальними. Що в дитинстві — то в дитинстві.

Я знову глянула йому в очі. Не хотіла чи не могла повірити.

— Мені залишилася ще оця лекція, а потім будуть вихідні на свято Непорочного Зачаття. Маю поїхати в гори, — вів він далі. — І маю щось тобі показати.

Той блискучий чоловік, що розповідав про магічні миті, був тепер тут переді мною і поводився вкрай хибно. Занадто поспішав, був невпевнений, робив плутані пропозиції. Прикро було бачити його таким.

Я відчинила дверцята, вийшла й зіперлась на автомобіль. Задивилася на майже порожній проспект. Запалила сигарету й спробувала відволіктися від думок. Я могла би прикидатися, удавати, ніби не розумію, — могла спробувати переконати саму себе, що це й справді просто пропозиція друга дитинства. Можливо, він уже давно подорожує й почав губити орієнтацію.

А може, я перебільшувала.

Він вискочив з машини й присів поряд зі мною.

— Мені хочеться, щоб ти була на лекції сьогодні ввечері, — сказав він ще раз. — Але якщо не зможеш, я зрозумію.

Ну от. Світ зробив повний оберт і повертався на своє місце. Зовсім не те, що я собі думала, — він уже не наполягав, уже був готовий, що я поїду геть. Збуджені чоловіки так не поводяться.

Я почулася водночас по-дурному й полегшено. Так, я могла залишитися, принаймні ще на один день. Ми разом повечеряли 6, може, й хильнули б трохи, — чого ніколи не робили дітьми. Це була добра нагода забути про дурниці, яких я навигадувала кілька хвилин перед цим, і зламати кригу, яка супроводжувала нас від Мадрида.