Пауло Коэльо: Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Раптом дівчина зупинилася:

— Он вона.

Я подивилась. Посеред площі, оточеної круговим потоком автомобілів, бив водограй. А в центрі водограю була скульптура жінки у колісниці, запряженій левами.

— Це площа Кібели [8] Автор описує справжню мадридську площу. , — сказала я, бажаючи показати, що знаю Мадрид. Я раніше бачила цю скульптуру на десятках поштових листівок.

Та вона мене не слухала. Була вже на проїжджій частині, намагаючись проскочити поміж машинами.

— Ходімо туди! — кричала дівчина, махаючи з-посеред транспортного виру.

Я вирішила приєднатись до неї, тільки щоб запитати про який-небудь готель. Це божевілля вже почало втомлювати, і мені треба було поспати.

Ми дісталися водограю майже водночас: у мене серце вистрибувало з грудей, а в неї на губах цвіла усмішка.

— Вода! — казала вона. — Вода — це її втілення!

— Будь ласка, підкажи мені якийсь дешевий готель.

Вона занурила руки у басейн водограю.

— Зроби, як я, — звернулася вона до мене. — Торкнися води.

— І не збираюся. Але й заважати не хочу. Піду пошукаю який-небудь готель.

— Зачекай іще хвильку.

Дівчина дістала із сумки маленьку флейту й заграла. Ця музика буквально заворожувала: вуличний шум почав віддалятися, і моє серце заспокоїлося. Я присіла на край водограю, слухаючи звучання води та флейти, звернувши очі до повні над нами. Щось казало мені, — хоч я й не розуміла достеменно, — що там була частка моєї жіночої природи.

Не знаю, скільки часу вона грала. Скінчивши, обернулася до водограю й промовила:

— Кібела. Одне з утілень Великої Матері. Відає врожаями, годує міста, повертає жінці її роль священниці.

— Хто ти? — запитала я. — Чому попросила піти з тобою?

Вона обернулась до мене:

— Я — те, що ти бачиш у мені. Я належу до релігії Землі.

— Чого ти хочеш від мене? — наполягала я.

— Я можу читати в твоїх очах. Можу читати в твоєму серці. Ти палко закохаєшся. І страждатимеш.

— Я?

— Ти знаєш, про що кажу. Я бачила, як він на тебе дивився. Він кохає тебе.

Божевільна жінка.

— Тому я й покликала тебе піти зі мною, — вела вона далі. — Тому що на нього треба зважати. Хоч би й казав дурниці, та принаймні визнає Велику Матір. Не дай йому заблукати. Допоможи йому.

— Ти й сама не знаєш, що кажеш. Заблукала у своїх вигадках, — відказала я, знов петляючи поміж машинами й поклявшись ніколи більше не думати про слова цієї жінки.

и зупинилися випити кави.

— Життя навчило тебе багатьох речей, — сказала я, намагаючись підтримати розмову.

— Воно навчило, що ми можемо навчатися, навчило, що можемо змінюватися, — відповів він. — Навіть якщо це здається неможливим.

Він не бажав про це говорити. А ми ж майже не розмовляли упродовж двох годин поїздки, доки не дісталися цього придорожнього бару.

Спочатку я взялася пригадувати наші дитячі роки, але він виявляв інтерес до цього хіба з поваги. Він навіть не слухав мене, ставлячи запитання про вже сказані речі.

Щось мало піти не так. Можливо, час і відстань назавжди віддалили його від мого світу. «Це він говорить про магічні миті, — думала я. — Яка різниця, що робили раніше Кармен, Сантьяго чи Марія?» Його світ був іншим, Сор’я лишалася тільки далеким спогадом — застигла у часі, з друзями дитинства, що в дитинстві й зосталися, зі старими людьми, ніби й досі живими, зайнятими тими ж справами, що й двадцять дев’ять років тому.

Я вже почала розкаюватись у тому, що погодилася, аби він мене підвіз. Коли він знову змінив тему, поки ми пили каву, я вирішила більш не наполягати.

Решта дві години до Більбао були справжніми тортурами. Він дивився на дорогу, я дивилася у вікно, й ми обоє не приховували відчуття незручності. У взятому напрокат автомобілі не було радіо, і залишалося тільки тактовно підтримувати мовчанку.

одім запитаємо, де автовокзал, — сказала я, щойно ми з’їхали з автостради. — Є прямі автобуси до Сарагоси.

Був час сієсти, тож на вулицях нечасто траплялися люди. Ми проминули якогось пана, потім молоде подружжя, та він навіть не спинився, щоб розпитати. — Ти знаєш, де це? — запитала я перегодом.

— Де — що?

Він і далі не слухав, що я йому кажу.