Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

«Оце його світ», — подумала я.

Це починало мене лякати. Чоловік, якого я хотіла б мати поряд, стверджував, що Бог був також і жінкою, він розмовляв незрозумілими мовами, увіходив у транс і здавався близьким до ангелів. Дім на горі починав здаватися не таким справжнім, немов був частиною світу, який я вже залишила позаду. Всі ті дні — після лекції в Мадриді — здавалися мені частиною якогось сну, мандрівкою поза часом та простором мого життя. А між тим, цей сон мав смак світу, романних подій, нових пригод. Хоч би як я опиралася, але знала, що кохання легко запалює жіноче серце, і це лише питання часу, щоб я дозволила вітру повіяти, а воді зруйнувати стінки загати. Хоч як мало я була налаштована на це на початку, та все-таки я вже кохала раніше і вважала, що знаю, як боротися за таких обставин.

Та існувало й щось таке, чого я не в змозі була збагнути. Не такою була католицька віра, якої мене навчали в школі. І не таким я уявляла свого обранця.

«Чоловік мого життя; як дивно», — мовила я про себе, здивована своїми думками.

Тут, біля річки й печери, я відчула страх і ревнощі. Страх — тому що все це було новим для мене, а нове завжди лякає. Ревнощі — тому що потроху я починала розуміти, що його любов осяжніша, ніж я собі уявляла, вона лине в такі обшири, про які я й думати не сміла.

«Прости мене, Царице Небесна, — сказала я. — Прости, коли я, дріб’язкова, мізерна, змагаюсь, аби тільки мені належала любов цього чоловіка». А що, як його покликання — і справді піти від світу, замкнутися в семінарії та вести розмови з ангелами?

Скільки часу він протримається, перш ніж покине наш дім, платівки та книжки й повернеться на свій істинний шлях? Або ж, навіть якби він ніколи вже не повернувся до семінарії, якою буде ціна, що я мала би сплатити, щоб утримати коханого оподалік його справжньої мрії?

Здавалося, всі, крім мене, були заглиблені у своє священнодійство. Я ж прикипіла поглядом до нього, а він промовляв мовою ангелів.

Страх і ревнощі заступила самотність. Ангели мали з ким порозмовляти, а я залишалась на самоті.

Не знаю, що ж мене підштовхнуло спробувати заговорити тією дивною мовою. Можливо, безмежна потреба перебувати поряд із ним, говорити про те, що я відчуваю. Можливо, тому що я мала дати моїй душі поспілкуватися зі мною, — серце моє відчувало стільки сумнівів і потребувало відповідей.

Я достеменно не знала, що ж робити; відчуття сміховинності мого становища було надто великим. Але поряд стояли чоловіки й жінки різного віку, священники та миряни, послушники та черниці, студенти й старики. Це додало мені відваги, і я попрохала Святого Духа послати мені силу подолати цей бар’єр страху. «Спробуй, — сказала я сама собі. — Достатньо розтулити рота й набратися сміливості промовити речі, яких ти не розумієш. Спробуй».

І я зважилася спробувати. Але спочатку попрохала, аби той вечір, — який завершував аж такий довгий день, що я вже не могла навіть до пуття пригадати, коли він розпочався, — став для мене осяянням, новим початком.

І Бог, здавалося, почув мене. Слова почали виходити з мене вільніше — і поступово втрачали значення, що мали в людській мові. Сором змалів, упевненість зросла, язик почав ворушитися плавно. Хоч я й не розуміла нічого з того, що говорила, це мало зміст для моєї душі.

Сам факт, що я набралася достатньо сміливості, щоб вимовляти речі, позбавлені сенсу, почав приводити мене в захват. Я була вільна, мені не треба було шукати чи давати пояснення своїх дій. Ця свобода підносила мене аж до неба, — де всепрощенна Велика Любов, що ніколи не почувається покинутою, знов приймала мене в своє лоно.

«Здається, до мене повертається віра», — думала я, вражена всіма чудесами, що може творити кохання. Я відчувала Пресвяту Діву поруч, вона ніби пригорнула мене до своїх грудей, затуляючи й зігріваючи. Дивні слова щоразу швидше злітали з моїх губ.

Я почала непорозуміло плакати. Радість проникала мені в серце, просто заливала мене. Вона була сильнішою за страхи, за мої нікчемні точки опертя, за спробу тримати під контролем кожну секунду мого життя.

Я знала, що цей плач був даром мені, адже в примонастирській школі черниці навчали мене, що святі плакали у хвилю піднесення. Я розплющила очі, поглянула на темне небо й відчула, як сльози змішуються з краплями дощу. Земля була живою, вода, що линула згори, знов приносила чудо з високості. І ми були частиною цього чуда.

— Як же ж добре — Бог може бути жінкою, — стиха сказала я, поки інші співали. — Якщо ж це так, то саме Його жіночий лик навчив нас кохати.