Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

— Два тижні тому я не зміг більше терпіти душевний смуток. Я пішов до свого настоятеля, розповів йому все, що відбувалося зі мною. Розповів історію мого кохання до тебе й про те, що відчув, коли узявся за опис речей померлої.

Почало мжичити. Я схилила голову й щільніше закуталася в жакет. Відчувала страх почути решту.

— І тоді мій наставник сказав: «Є багато способів служити Господу. Якщо ти вважаєш, що твоя доля саме така, іди їй назустріч. Лише той, хто щасливий, може розсівати щастя».

«Я не знаю, чи це моя доля, — відповів я настоятелеві. — Я відчув мир у моєму серці, коли вирішив піти в цей монастир».

«Тоді рушай, і відкинь щонайменший сумнів, — сказав він. — Залишайся в миру або ж повертайся до семінарії. Але в місці, що собі обереш, ти маєш перебувати цілісним. Розділене царство не може опиратися нападам супротивника. Розділена людська істота не здатна з гідністю протистояти життю».

Він засунув руку в кишеню й простяг мені щось. Це був якийсь ключ.

— Настоятель позичив мені ключ від того будинку. Сказав, що може трохи зачекати з продажем речей покійної. Я знаю: він хотів би, щоб я повернувся туди з тобою. І саме він улаштував мені лекцію в Мадриді, щоб ми знову зустрілися.

Я поглянула на ключ у його руці й легенько всміхнулась. А в грудях ніби дзвони грали й розкрилося небо. Він служитиме Богові інакше — поряд зі мною. Адже я боротимуся за це.

— Візьми цей ключ, — сказав він.

Я простягла руку й сховала його в кишені.

азиліка була вже просто перед нами. Перш ніж я встигла щось промовити, хтось побачив його й підійшов привітатися. Мжичило безперестану, і я не знала, як довго ми так простоїмо; з голови не виходило, що в мене лише одна зміна одежі й мені не можна промокнути.

На цьому й намагалася зосередитись. Бо не хотіла думати про дім — про речі, підвішені між небом і землею в очікуванні, доки доля поворухне рукою.

Він підізвав мене й відрекомендував кільком людям. Вони спитали, де ми зупинилися, й коли він назвав Сен-Савен, хтось сказав, що там похований один святий відлюдник. Нам розповіли, що саме він відкрив колодязь посеред площі й що, за первісним задумом, містечко мало правити за прихисток для вірян, котрі полишали життя в містах і вирушали в гори у пошуках Бога.

— Вони й тепер там, — сказав хтось інший.

Я не знала, чи ця історія — правда. І не знала, хто оті «вони».

Почали надходити інші люди, й уся група попрямувала до входу в печеру. Найстарший віком чоловік намагався сказати мені щось французькою. Побачивши, що мені важко розуміти, він перейшов на тягучу іспанську:

— Ви прийшли сюди з дуже особливою людиною, — сказав він. — Людиною, що творить чудеса.

Я нічого не відповіла, але згадала про ніч у Більбао, коли той охоплений розпачем чоловік шукав його допомоги. Він тоді не сказав мені, куди пішов, і це мене не цікавило. Мої думки були тепер зосереджені на будинку, який я собі виразно уявляла. Які там книжки, платівки, який із нього краєвид і яке в нього оздоблення.

У якомусь закутку світу на нас одного дня чекатиме справжній дім. Дім, де я спокійно очікувала б на його повернення. Дім, де я могла б дожидати, як наше дівча або хлоп’я повернеться зі школи, наповнить його своїми веселощами й переверне все шкереберть.

Група мовчки крокувала під дощем, доки ми не прийшли до місця, де відбувалися об’явлення. Саме таким я його й уявляла: печера, статуя Цариці Небесної та криниця — накрита склом, — де сталося чудо появи води. Дехто з прочан молилися, інші сиділи в печері — мовчки, заплющивши очі. Навпроти печери протікала річка, й дзюркотіння її вод заспокоїло мене. Побачивши святий образ, я коротко помолилася: попросила Пресвяту Діву допомогти мені, бо моє серце більше не потребувало страждань.

«Якщо ж біль повинен прийти, нехай прийде швидше, — сказала. — Бо я маю ціле життя попереду й повинна скористатися ним якнайкраще. Якщо він повинен зробити якийсь вибір, нехай зробить його швидше. І тоді я зачекаю на нього. Або ж забуду його.

Чекати — боляче. Забути — боляче. Але не знати, яке рішення ухвалити, — це найгірше зі страждань».

У глибині серця я відчула, що вона дослухалася до мого благання.

оли дзиґар на базиліці пробив північ, людей довкола нас значно побільшало. Зібралася вже майже сотня, зокрема кілька священників та черниць, і ми стояли під дощем, споглядаючи святий образ.