Пауло Коэльо - Хіппі

Хто не мав рушника, похапав запасні майки, сорочки, светри, нижню білизну — коротше, будь-що, аби витерти мокре тіло. Одразу ж усі вийшли й дорогою до берега почали повністю роздягатися — за винятком, звичайно, двох дівчат, які теж зняли верхній одяг, та залишили трусики й ліфчики.

Дув досить сильний вітер, і водій сказав, що місце було сухе й на узвишші, тож усе швидко просохне.

Ті, хто проїжджав дорогою нагорі, не змогли б побачити, що там, унизу. Гори затуляли від сонця, але краса — скелі обабіч з учепленими в них соснами й відшліфованими за віки каменями — була такою, що всі одразу кинулися, не роздумуючи, у холодну воду, кричали, бризкали водою на інших — момент спільності між різними групками, що утворилися в подорожі, ніби кажучи: «Ми тому мандруємо, що належимо до світу, який ненавидить бути нерухомим».

Коли ми лишаємося в тиші на якийсь час, починаємо чути Бога, подумав Пауло. Та коли волаємо з радощів, Бог теж нас чує й з’являється тут, щоб благословити.

Водій та його помічник, які вже, певно, безліч разів бачили молоді голі тіла, без жодного сорому показати себе, залишили групу купатися й пішли оглянути, чи все добре з тиском у шинах та рівнем мастила.

Уперше Пауло бачив Карлу голою й повинен був контролювати себе, щоб не почати ревнувати. Груди в неї були не великими, але й не маленькими, вона нагадувала модельку, яку він побачив на Дамі, тільки красивішу, незрівнянно красивішу.

Та справжньою королевою була якраз Мерт, довгонога, з досконалими пропорціями, богиня, що зійшла в якусь долину посеред австрійських Альп. Вона всміхнулася, помітивши, що Пауло споглядає її, і він усміхнувся у відповідь, знаючи, що все це було лише грою, щоб збудити ревнощі Раяна й змусити його відволіктися від голландської спокуси. Як усі ми знаємо, зумисна гра може перетворитися на дійсність — і в якусь мить Пауло замріявся й вирішив, що надалі спробує штурмувати жінку, яка — з власної волі — усе більше наближалася до нього.

Мандрівники випрали одяг. Парочка примітивних дівчат робила вигляд, що не бачить поряд групу з понад двадцяти оголених людей і раптом ніби знайшла якусь страшенно цікаву тему для розмови. Пауло виправ і викрутив сорочку й труси, зібрався випрати штани, а вдягнути — запасні, що завжди мав із собою, та потім вирішив, що краще залишити це на наступне колективне купання — джинси служили для всього, але сохнули довго.

Він угледів щось схоже на каплицю на вершині однієї з гір та поміж зелені — сліди від потоків, що, певно, струменіли навесні, коли танули сніги. Тепер це були піщанисті лінії, які спускалися з гори.

Усе інше було абсолютним хаосом — нагромадженням чорних каменів, перемішаних між собою, без жодної системи й естетики, що робило їх особливо красивими. Не було й спроби організуватися або пристосуватися так, аби краще протистояти постійному натиску природи. Вони могли бути тут уже мільйони років або заледве два тижні. Дорожні знаки попереджали водіїв про можливі зсуви, і це означало, що гори ще формувалися, були живими, камені шукали одне одного, як це роблять люди.

І цей хаос був прекрасним, був джерелом життя, таким, як він уявляв собі Всесвіт навколо й усередині себе. Ця краса не була плодом порівнянь, молитов чи бажань — просто способом проживання свого довгого життя у формі каменів, сосон, що могли зірватися з гір, але повинні були лишатися там уже багато років, бо знали, що бажані каменям, приємні їх зору, і вони перебували у взаємному захопленні.

— Там, нагорі, є церква або каплиця, — зауважив хтось.

Так, усі вже побачили, та гадали, що це було лише їхнє відкриття, а тепер розуміли, що ні, і подумки питали, чи там хтось мешкає, чи її покинули багато років тому, чому пофарбували набіло місце, де скелі були чорні, як зуміли дістатися туди для будівництва — та, хоч там як, каплиця була тут єдиною річчю, відмінною від первісного хаосу довкола.

І так вони стояли, споглядаючи сосни й скелі, намагаючись дізнатися, де була верховина тих гір обабіч, одягаючись у чисте й розуміючи зайвий раз, що купання здатне лікувати багато страждань, які вперто засіли в голові.

Аж доки пролунав сигнал, що кликав їх рушати далі, а краса місцевості змусила забути про це.

удячи з усього, Карла була одержима деякими темами.

— Але ж як ти навчився цього, розуміння паралельних реальностей? Тому що одна річ — мати богоявлення, одкровення в печері, а проїжджати знову ці тисячі кілометрів — цілком інша. Неможливо отримати духовний досвід тільки в одному місці — Бог перебуває скрізь.