Пауло Коэльо - Хіппі

Уперше відтоді, як сів у цей автобус, Пауло збагнув, що це було йому передбачено: здійснити цю подорож, познайомитися з цими людьми, зробити річ, яку звик проповідувати, але не міг зважитися, — віддатися Всесвіту.

Невдовзі люди вже сформували свої групки, у деяких випадках на спорідненості мови, в інших — через певний невербальний інтерес, наприклад сексуальний. За винятком двох дівчат, мабуть-таки неповнолітніх, які намагалися триматись відчужено від усього й усіх, бо з певністю вважали себе центром уваги, чого насправді не було. Перші п’ять днів проминули швидко, тому що всі звірялись одне одному й обмінювалися враженнями. Монотонність не пригнічувала, хоча рутина переривалася тільки зупинками на заправках — поповнити запас бензину й води, купити кілька бутербродів і напої, сходити в туалет. А решта — це розмови, розмови і знов розмови.

І всі спали під зорями, у більшості випадків відчуваючи сильний холод, але раді можливості бачити небо, розуміючи, що так вони розмовляють із тишею, сплять у товаристві майже видимих ангелів, припиняють існування у якусь мить — хоч це й було б заледве на долі секунди, — щоб відчути вічність і безмежність довкола.

Пауло й Карла об’єдналися з Раяном і Мерт — правда, Мерт приєдналася знехотя, бо вже багато разів чула цю історію про паралельні реальності. Тож її присутність зводилася до постійного нагляду за своїм коханим, щоб не бути змушеною вернутися з півдороги, через те що не змогла лишатися цікавою жінкою, навіть після двох спільних років.

Пауло теж помітив інтерес ірландця, який за першої ж нагоди спитав про зв’язок між ними, і одержав пряму відповідь Карли:

— Ніякого.

— Добрі друзі?

— Навіть і не це. Просто супутники.

І хіба ж це не правда? Він вирішив приймати речі, як є, і облишити недоречний романтизм. Вони нагадували двох моряків у плаванні до якоїсь країни: навіть якщо займали одну каюту, один спав на нижній койці, другий — на верхній.

Що більше Раян цікавився Карлою, то більше Мерт утрачала певність, сердилася, нічого не показуючи, звичайно, бо це було б виразною ознакою залежності, — і почала присуватися до Пауло, сідаючи поряд під час розмов, кладучи голову на його плече, поки Раян розказував про все, чого навчився після повернення з Катманду.

ке диво!

Після шести днів подорожі збудження почало поступатися нудьзі, закралася рутина, заповнивши все довкола. Тепер, коли ніхто вже не мав нічого новенького до оповіді, усім здавалося, що вони майже нічого іншого й не робили, лише їли, спали під відкритим небом, шукали кращої пози для сидіння, відчиняли й зачиняли вікна через сигаретний дим, нудилися власними історіями та розмовами інших — і ніхто не втрачав нагоди шпигнути іншого, як зрештою завжди роблять людські істоти, збиті в стадо, хай навіть таке маленьке й доброзичливе.

Так тривало, доки не завидніли гори. І долина. І річка, що мчала урвищем. Хтось запитав, де вони їдуть, і водій-індієць сказав, що в’їхали в Австрію.

— Незабаром спустимося й зупинимося, щоб усі могли помитися. Немає нічого кращого за холодну воду, аби люди пересвідчилися, що кров тече по венах і є думки, які можна відкинути геть.

Усі пожвавішали від думки про повне оголення, абсолютну свободу, щонайтісніший контакт із природою.

Водій в’їхав на кам’янисту дорогу, автобус хитався з боку на бік, і багато хто закричав від страху, та водій тільки сміявся. Нарешті приїхали на берег якогось струмка, точніше, рукава річки, яка вийшла з русла, зробивши невеликий вигин зі спокійними водами, а потім верталася в основну течію.

— Півгодини. Скористайтеся, аби попрати.

Усі побігли по рюкзаки: частиною будь-якого багажу хіпі були рушничок для рук, зубна щітка й шматок мила, оскільки завжди ставали десь табором замість розміститися в готелі.

— Смішно від цих байок, що ми не миємося. Ми, можливо, чистіші, ніж більшість буржуа, які нас обговорюють.

Обговорюють? Та хто на це зважає? Сам факт прийняття критики вже дає владу тому, хто критикує. На того, хто це зауважив, упало кілька розлючених поглядів — ніхто з хіпі не приділяв найменшої уваги тому, що казали інші, хоч це й було напівправдою, бо всім подобалося привертати увагу своїми одежами й квітами, відвертою й провокаційною чуттєвістю на кожному кроці, декольте, що натякали на груди без бюстгальтерів, й іншим. І довгі спідниці, бо це було жіночно й елегантно — так вирішили колективні стилісти, чиїх імен ніхто не знав. Чуттєвість, до речі, була не способом притягти чоловіків, а відчуттям гордості за власне тіло й бажанням це виявити перед усіма.