Ірена Карпа - Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою

Якби в мене на голові було розкішне волосся, а не три пиндики, воно би спершу стало дибки, а потім би я його на собі рвала. А так то просто включився режим центрифуги, і я миттю напружила всіх – від дівчат, що колись працювали в індійському посольстві і знайомі зі мною були через організацію мітингу з захисту тварин, до тьоті Каті, що в посольстві наливала чай і знала, в якій годині приходить Андрій, друг знайомої моєї знайомої, котрий має вблагати консула зглянутися над нашими дітьми й не підозрювати їх у світовому тероризмі.

Настя, моя компаньйонка, залишалася при цьому спокійною. Правда, в пориві віддати посольству все і по-чесному, увіпхала індійському клерку навіть свій податковий звіт і оригінал свідоцтва про народження. Довелося потім все те шукати і виривати з м’ясом із конторських підшивочок з паперами… Хазяйновиті індуси – всьо їм пригодиться, бач.

Коротше, за допомогою карми і добрих людей все нарулилося. Викинувши на смітник істерики кілограма з півтора нервових клітин, я таки тримала в руках наші паспорти з візами. Індійський клерк, до слова, ще змусив мене робити в нотаріуса дозвіл батька дітей на їх вивіз до Індії. І, знову ж до слова, геть нікому на кордоні той дозвіл не був потрібен. Ані він, ані свідоцтво про народження, в якому вказується, що я, Карпа, мама цих двох Хансенів.

«Ваші діти – іноземні громадяни, дозволу не треба», – сказав прикордонник.

Нє, я теж проти паперової роботи, але ж таким чином я можу будь-чиїх дітей будь-куди вивезти? Бо фотки в паспортах такі, що і китайці під них заканають, і буряти, й індіанці навахо. Хіба що африканця підсунути, то треба постаратися.

Коли думаєш собі «Індія», то хоч ти в ній і був уже чотири рази, однаково першою асоціацією зринають мумбайські нетрища, делійські околиці Мейн-Базару чи просто яка-небудь електричка до Калькутти. Одним словом, загубитися там твоїй кровиночці, думаєш, раз плюнути. «Давай, – каже Настя, – зробимо їм такі жетончики, як у солдатів». (Ага, це коли солдата на шматки розірвало, то раптом шия буде ціла й можна буде ідентифікувати, де чия…) Гаразд, давай зробимо такі медальйончики. Напишемо на них імена, громадянство, домашню адресу, номери телефонів та імейли.

Настя, свята душа, на піку передпоїздкової суєти взяла ініціативу на себе.

– Слухай, – дзвонила вона через кілька годин після відвідин геніальної ідеї. – Єдине місце, де я знайшла такі медальйончики, – це зоомагазин.

– Ну шо, стильно…

– Ну да. Але тут в основному самі лише кісточки. Правда, є зі стразиками.

Крім кісточок (рожевих, зі стразиками, камуфляжних), у зоомагазині для песиків ще передбачалися сердечка і кружечки. Подумавши, я таки дала згоду на схематичне зображення головного органу кровообігу для моєї більш жіночної Каї. Для пацанки Кори могла вже підійти і кісточка, і череп, але, як на біду, ті медальйони, що зі стразами чи пофарбовані, не піддавались двосторонньому гравіруванню. Та й ті, що піддавалися, вміщували максимум два номери телефону, ім’я та імейл. Теж, до речі, не мій довгий, а короткий робочий Настин. Чудом знайшлося те, що таки скидалося на жетон універсального солдата. Отже, два сердечка (семирічній Соломії й півторарічній Каї) і один жетон для дво-з-половиною-річної Корени. Нашу армію майже озброєно. Хай тепер, якщо знайдуть, тільки спробують не віддати. Хоча таких дітей, як мої, захотіли би вернути з благаннями і доплатою.

Пакування речей у дорогу в моєму виконанні – справа консиліуму. Тобто просто мого виконання недостатньо. Про кожну шмотку я мушу питати «так» чи «ні» мінімум у трьох людей: у себе, ліпшої подруги і няні. Взялося в основному те, що планувалося залишити в Індії. Плюс кілька одежин для фотографій. (Мушу сказати, на фотографії головно потрапляли оті зацофані шмотки, а другі в секунди засиралися чим-небудь натуральним, що точно ніколи не відпереться.)

Трохи повагавшись над двома візками (один на близнят, інший, одномісний, куди няня пхає моїх дітей у позі гребців байдарки) і пожалкувавши, що не маю другої спини, бо повішала би на неї Каю в спеціальній переносці для альпіністів, я схилилась на користь одномісного візка. В результаті він так і простояв, сіромаха, в готелі, бо в моторикшу не влізав, а до вокзалу, щоби поїхати з ним в інше місце, штовхати по спеці голими руками якось не наважилася.

Думаю, якщо ви не такі психи, як я, і все-таки висидите з дітьми на одному пляжному місці, візок таки беріть – і на базар зручно ходити, і від сонця в обід закрити капюшоном можна, якщо ви не добігли до антирадіаційного прихистку, ггг. Фізкультура в мене вийшла ще та – від готелю до подоби асфальту слід було тирлигати візок із двадцятьма шістьма кілограмами дітей (брешу, на загал десь 36 кг в сумі з вагою візка набігало, плюс там 3–5 кг взятих із собою водичок-айпадів-ніштячків) вгору по розбеханій ґрунтовій дорозі. Те, що піт котиться мов з відра, це не метафора. Ну а потім ще діти між собою лупляться, хто в візку попереду сидить, хто хоче їхати сам і те де. В ідеалі, думаю, мати візок із підніжкою для старшого брата чи сестри, такі дуже популярні в Барселоні.