Ірена Карпа - Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою

У поїзді великого собаку теж доволі просто перевозити – купуєш повне купе вам всім і горя не знаєш. У метро, правда, не пускають, а в таксі треба заздалегідь попереджувати і дорожче платити, але в цілому нормально. В гори собацюра ходить залюбки, от тільки конкретно моя бачить кепсько. Коли піднімається буря на хребті і починається шквал з дощем, вона починає дуріти – ви уявляєте, що робиться із запахами в такі моменти? Їх несе кудись геть хаотично, а за ними й собаку, що намагається бігти на мій голос, – запах оманливо веде в зовсім інший бік. За умови холодного періщення дощу у пику, багатокілограмового наплічника і туману бігти за псом у прірву – те ще адреналінове задоволення. І тупо страшно, що зараз воно зникне у тумані й дістанеться якимось решткам вовків із «Червоної книги» на вечерю.

Зате, варто дістатися місця ночівлі й розкласти там намет, як падлюка першою в нього запхається і спатиме як убита. Хіба що писок з-за дверей випихає каші поїсти. А потім, висихаючи й випаровуючись, всю вашу ніч наповнить незрівнянними пахощами. Зате щось тепле й шерстяне в ногах – то завжди гарно. І не страшно з нею. Від ведмедя не захистить, зате можна буде віддати йому її в ясир…

З дітьми і з собакою ще веселіше – ясно, що тісно, але точно ніколи не холодно.

Якщо ж така ситуація, як, наприклад, поїздка всією родиною в Непал, то фейсбук вам на допомогу – серед усіх френдів хтось один та й знайдеться, хто на місяць або до себе тварину з кормом на придане забере, або у вас вдома поживе з нею, доки не повернетеся. Ну і на зовсім крайняк – приватний собачий готель за дуже навіть адекватні гроші. Останній раз, коли питала, гривень аж по тридцять за день просила тьотя…

Так що в принципі у мені мало що змінилося. Хіба що моя базова комплектація – тепер не «я плюс один» (я і Карма), а «я плюс три»: Карма, Кора і Кая (за принципом «хто старший»). Тож так ми тепер і переміщаємося – по дитині з обох боків і собака спереду нас чи позаду. Для неї головне, аби по максимуму перешкоджати руху – видно, коли ми об неї шпортаємося, вона виповнюється власної важливості.

Ну і мало що вже важить квадратура простору, в якому я знаходжуся – будь то кімнатка на десять метрів чи лофт на двісті п’ятдесят, однаково моя незмінна трійця втиснеться у мій квадратний метр. Я сходами – вони сходами, я в туалет – вони в туалет, я надвір – вони надвір, я в машину – вони в машину тощо.

Деколи, як-от із туалетом, вдається достукатися до їх сердець і пояснити, що в деякі місця люди ходять поодинці (дєвочки на дискотеках не рахуються, хоча я досі не розгадала секрету дівчачого парного ходіння до WC). Але, як правило, не вдається – хоч у ліс із лаптопом тікай, коли попрацювати треба. Що ж, я завжди вигідно відрізнялася від нормальних, піднесених митців тим, що могла працювати в будь-якому хаосі – і чим більше він нагадує апокаліпсис, тим сильніше в мене активізується думалка і приходить із переляку натхнення. Це як оте «перед смертю не надишишся», певно.

До того ж я люблю свою базову комплектацію. Мені приносить непідробне задоволення дивитися на те, як їсть моя собака і сама отримує непідробне задоволення. Я люблю возити собаку в багажнику, хай би як вона тхнула усіма своїми шарпейськими складками і щедро сипала шерстю. Що ж собаці не мандрувати тепер? Звісно ж, мені соромно щоразу, коли совість таки змушує загнати машину на мийку. Звісно ж, я плачу велетенські чайові і дарую мийнику корвалол, заодно крізь зуби з посмішкою бажаючи йому піти працювати в податкову чи у манікюрний салон, якщо його так лякає стан мого авто після двох дітей і собаки.

Звісно ж, я щиро кажу всім своїм незаміжнім і бездітним подругам, що пищать «заміж», аби вони ще встигли насолодитися цим життям для себе, цією свободою пересувань і пізніх приходів додому, цією можливістю просто валятися в ліжку весь вихідний із кіном чи улюбленою книжкою. Але я все це люблю, бо від усього цього пересувного дітозоопарку нікуди не дінешся. А ще з ним ніколи не скучно. Отже,

18. «Мої діти і мої тварини мені не заважають». Спробуйте по-чесному в це повірити, і серйозна прищепка якщо не з ваших яєць, то з вашого мозку автоматично відпаде.

Хочете щось надихаюче наостанок? Я чесно, цілком переконано і щиро, вкотре доходячи остаточної межі добра і зла, щосили стримуючись, аби не задушити їх обох на очах у захопленої публіки, фатальним голосом обіцяю, що все: «Ця подорож – остання. От побачите, ніколи і нікого, за жодних обставин я нікуди не візьму».