Анатолій Дністровий - Місто уповільненої дії

Одразу погоджуюся подивитися на помешкання. Ми звертаємо у першу вуличку приватного сектора, що поруч з університетом. Жінка жартує, що між цими будинками колись вештався Гоголь, залицяючись до місцевих дівчат. Споруди, правду кажучи, стоять ще, мабуть, із XIX століття, вбиті, перекосо-бочені, але я не нарікаю. Зрештою, ці старовинні квартали видаються мені екзотичними і значно симпатичнішими, ніж радянські будинки спальних районів неподалік від центру міста. Тут мало вештається людей, майже не видно автомобілів, нема ніякого шуму й криків. Єдине, що погано, каже господиня, трішки далеченько до магазинів, хоча продовольчий — поруч із університетом.

За п'ятнадцять-двадцять хвилин, оглянувши її хатинку з невеликим городом та дерев'яним туалетом у дворі, узгодивши ціну, вирішую поселитися. Через те, що не проведена вода і нема телефону, за житло платитиму мало. Господиня виявилася привітною жінка, яка живе у центрі у трьохкім-натній квартирі, а з цією берлогою не має часу марудитися, тому й здає ЇЇ студентам майже за копійки. Єдине, що трафляє, це вода, яку треба буде викручувати з криниці і носити відрами.

Після обіду, насилу перетягши з готелю свої речі — довелося біля двох кілометрів ішачити, поволі призвичаююся до помешкання. Відчиняю вікна, аби вивітрився запах затхлості старої хати. Старенький облуплений письмовий стіл, за яким, мабуть, сиділо вже кілька поколінь студентів, пересуваю до вікна, аби падало денне світло. У невеликих сінях знаходжу велике відро, з криниці викручую воду й наливаю у здоровенний бак над ручною мийкою.

Шєт! І все це треба буде робити щодня!

Найбільше клопотів, підозрюю, забере невеличка грубка, яку треба щодня розпалювати, аби готувати собі хавчик. За хатою знаходжу розсипаний сарай, вірніше те, що від нього залишилося. Господиня дозволила «пустити його на дрова». Від одного вигляду великої незграбної сокири, з якою доведеться мудохатися над дошками зі старого сараю, на мене находить сум і я не знаю, як з усім цим упораюсь.

Жах від незвичної обстановки невдовзі проходить. За роботою мало зациклюєшся на своїх думках чи поганому настрої. Ставлю варитися макарони, чищу цибулину, нарізаю й висипаю на сковорідку — все, як казала Маман. Мию кілька свіжих огірків і помідор, нарізаю — все йде нормально. Щоправда, немає нічого м'ясного, але можна обійтися без цього.

Приготувавши собі їсти і повечерявши, задоволено падаю на ліжко.

Лежу й думаю — до всього можна звикнути, навіть до тих умов, про які ніколи не підозрював. Стоячи на ґанку й потягуючи цигарку, раптом сахаюся від таємничого доторку до моєї ноги. Бачу велику чорнющу кішку. Вона миролюбно дивиться на мене своїми зеленющими очима й лагідно треться.

(Господиня попереджала: «Може з'явитися Мафія, тому будь готовий, вона любить ластитися».)

— Привіт, Мафія, — гладжу її. Кішка поводиться мирно і по-домашньому. Мабуть студенти, які тут проживати, її підгодовували і дозволяли на ніч залишатися в хаті.

Вечір. Слухаю тишу, чую невиразний шум птахів, комах і далекої вантажівки, що проїжджає, мабуть, за кілька кварталів від мене. Поволі приступає темрява, мої сусіди вмикають у кімнатах світло, ще більше почуваюся самотньо й тривожно. Поруч, у сусідніх будинках зараз, мабуть, розмовляють чи вечеряють, дивляться телевізор, лише тепер я розумію, наскільки такі звичайні речі мають важливе значення.

Мені ще ніколи не було так прикро.

Прикро через самотність.

Вирішую завтра зателефонувати Олі. Навіть не знаю чому. Не стільки тому, що вона потрібна і без неї не можу жити, скільки від нудьги й самотності. Адже ні з ким не спілкуватися — це для мене трохи незвично.

Може ще не забула?

Зранку встаю бадьорий. На ґанку помічаю дві мертвих миші — ніяк не можу второпати звідки вони взялися, адже ж не могли вони померти разом, одна біля одної. Об мої ноги треться Мафія, вона підходить до мертвих гризунів, обнюхує їх, потім знову йде до мене. Мабуть, підлабузнюється. Може, їй купити молока?

Мишей, узявши за хвости, жбурляю через огорожу на сусідський город, стежу, як летять їхні трупики і падають між рядками сухих кущиків картоплі.

Сьогодні останній день шари, завтра починається навчання. Навіть не уявляю, яке життя мене чекає із завтрашнього дня.

На пошті, яку ледве знаходжу, перед тим хвилин десять розпитуючи у випадкових перехожих дорогу до неї, купую телефонну картку. Вештаючись містом, придивляюся до людей, і вони видаються мені симпатичними. На центральній площі з автомату телефоную Олі і жіночий голос відповідає, що її нема. Мабуть матір. Вона просить назватися, але я не наважуюся. Так і тримаю мовчки слухавку, ніби бовдур, слухаючи її постійне «алло».