Анатолій Дністровий - Місто уповільненої дії

Ара був славний пацик, шкода, що так рано закосив. Найбільше вставляло його намагання розмовляти українською, від чого ми од сміху мало не впісювались.

Гарні були часи. Ніяких мульок, ніяких понтів.

Згадуючи його, посміхаюся, але раптом знову переді мною постає образ Циркуля, згадую про міраж його смерті, який у всіх нас уже кілька днів стоїть перед очима.

Він не повинен померти.

Він не при ділах.

Вася Булавка нарешті забирається. Вибігаю з будинку і бачу таксівку, в якій сидить Тюля. Він нервово курить, дивиться навколо, помічає мене і вітається помахом руки. Розповідаю йому про прихід Булавки, він на обличчі хмурнішає і каже, що цьому дебілу нема чого переживати, бо його родина врятує, вся ота срана контора: слідчий, депутат, прокурор… і серйозне бабло, яке ніколи нікому не заважає…

Мені не подобається, що Тюля так заповзято й детально говорить про це у присутності водія таксівки, чорно-смолисте волосся якого і підозріло великий ніс вказують на його кавказьке походження.

— На вокзал нам не можна, — каже він.

Тюля втрачає обережність і розсудливість, так само, як втратив її у тому триклятому парку, коли загинув блондин — загинув ні за цапову душу — за сліпою примхою долі. Я помітив, що коли в Тюлі виникають неприємності, то його покидає уміння тримати себе в кам'яному спокої, натомість у поведінці з'являється все більше поспішливості, нервозності. У нього добряче «сіли» нерви і йому треба негайно лікуватися. Уперше це проявилося ще взимку, коли ми відкрили темно-сірий «ягуар» із блискучими дисками на колесах одного німецького типоші і хотіли насадити [13]магнітофон, Тюля довго копирсався з ним, не міг второпати, як його зняти, відтак упав у депресію і з ним трапився психічний напад: він колошматив у салоні, як ненормальний, дістав ножа — порізав обшивку, сидіння, потім почав ламати ручку передач, здавалося, ще кілька хвилин — і в нього остаточно дашок поїде, він кидатиметься на людей; ми з Циркулем стояли на морозі і розгублено переглядалися, не знали, як цьому зарадити, а Тюля, через те, що не може витягнути магнітофон, від озвіріння почав буквально все нищити, вийшов з машини і ключем поцарапав фарбу, порозмальовувавши повздовжними лініями крила, дверки, після цього попробивав колеса. Ми поверталися в «підвал» із гнітючим настрієм, цілу дорогу мовчали, тільки скоса зиркали на нього і нам здавалося, якщо скажемо хоч слово, то він на нас кинеться як скажений.

На пристойній швидкості вилітаємо на південну трасу, залишивши наше місто позаду, перед тим добропорядно під 30 кілометрів за годину минувши КПП, де на нас дивився виснажений сержант із очима, наповненими спрагою. Їдемо на ближчу від міста залізничну станцію, через яку ходять електрички на Яблунівку, за два кілометри від неї біля густого лісу стоїть хата відлюдника Казимировича.

Розраховуємося з таксистом і, провештавшись на пероні півгодини, сідаємо в електричку, наповнену селянами,смородом,клунками й торбами.

У вагоні до нас підходить повна весела кондукторка, вимагає наші квитки, які ми забули придбати. Тюля з нею жартує. Непомітно для інших пасажирів — ледве теплого дідугана, якого всього трусить від старості, і літньої засмаглої селянки із двома великими торбами, — пхає їй у руку п'ять гривень і вона, регочучи на весь вагон «ох і хлопці!», бажає нам гарної дороги і підходить до наступних людей.

Тільки зараз помічаю біля Тюлі середнього розміру наплечник, запитую, що в ньому, каже, що прихопив для старого трохи продуктів, бо на городині бідака вже, мабут,ь загинається, і кілька снарядів перцівки, а то пригадуєш, сміється він до мене, як минулого року наглюкалися в Казимировича його коронної смаги, що ледве на другий день підвелися; це був найжахливіший ранок у моєму житті, коли через тупі страждання буквально картав Бога, чому він не зробив так, аби я краще помер, аніж переживати болі у голові від цієї антилюдської самогонки, коли від диких тортур здавалося, наче тіло покидає дух, всередині все палає і змушує гаряче каятися за вчорашнє.

— На днях має Душман відкинутися. Президент підписав амністію. Нарешті почнеться серйозна робота, — говорить Тюля, дивлячись у вікно, де повільно пропливають високі тополі, а за ними мовчазні жовті поля пшениці.

— За що його закрили?

— Він сам сів. Вірніше, попросили.

— Старий Ричард?

— Да. І такі послуги не забуваються, — дістає з кишені штанів пачку «Winston». — Душман працював на нього і, наскільки знаю, його цінували. Він не був одним із отих даунів, шо вибивають з лохів бабло, а виконував тонку роботу. А сам гівняр — тільки сімнадцять мав, уявляєш? На його рівень рідко в тридцять піднімаються… Ходімо краще покуримо, — простягає Тюля цигарку і ми виходимо у задимлений дешевими цигарками тамбур, де сонливо кліпає, зіпершись на велосипед, самотній сільський вуйко із засмаглою, як у індіанця, шкірою. Він підносить два здоровенних, брудних пальця до своїх губ і жестом просить цигарку. Тюля простягає йому одну. Він прикурює від моєї запальнички.