Анатолій Дністровий: Місто уповільненої дії

— Холодно, — каже Рома.

Підходимо до будівлі і через квадратний отвір у стіні, де мали бути двері, заходимо у цілковиту темряву. Бідон клацає запальничкою.

Мишка таємниче перешіптується з Булавкою, рука якого, наче удав, обіймає її шию. Вона тихо регоче і кокетливо відповідає «не знаю» або «поживемо — побачимо».

Це мене дратує, бо вони нагадують тварин, які живуть як прийдеться, поводяться так, наче сьогодні звичайний день, такий, як учора-позавчора, наче нічого не сталося.

Відморозки дебільні!

Навряд чи вони хоча б намагалися розкинути своїми прокуреними макітрами, як живуть і на що витрачають свій час. Хоча не всі. Бідон минулого тижня признався, що почав читати Біблію і мріє життя присвятити бджолам: вивчати їх, розмножувати, доглядати, збирати мед; радісно його підтримав і сказав, що треба поступати в університет і здобувати освіту, а хулі, нада головою думати.

Заходимо в цілковитий морок, де смердить цвіллю, сирістю і ще напівгнилим запахом не знати якого походження. Підступна тиша цього покинутого місця вражає, виразно чую власне дихання.

Все це не серйозно, треба про важливішу тему думати.

У дальньому кутку вовтузяться Тюля й Бідон, відкривають ключем велику колодку на металевому квадратному люкові, що вмонтований у підлозі, потім при світлі тремтливого вогника запальнички один за одним спускаються в невеликий отвір, від чого світло то слабшає, то яскравішає, а через десяток секунд вхід до підвалу починає світитися червоним — внизу запалили свічки. Дівахи першими поспішають туди. Мишка теревенить всіляку белі-берду, прохає Рому піти завтра з нею на базар — допомогти вибрати спортивний костюм, полазимо потім по центру, але та тільки мовчки її слухає.

Циркуль шарпає мене за руку, просить запальничку. Даю. Глибоко затягуючись, говорить до Булавки — і то цілком несподівано, — що вчора Мишка нарешті погодилася.

— Не бреши! — вигукує Вася.

— Бля буду. Вона бере, але просить, щоб нікому не казав.

У Булавки від почутого поблискують очі.

— Чорт! Тут можна скрутити собі голову! — лається Циркуль, обережно опускаючи свою задницю по драбині в нижню кімнату. — Минулого тижня, якраз тільки випав був дощ, я на цьому місці посковзнувся і мало не вбився.

— Де ви пропали? — гукає знизу Мишка, задерши своє симпатичне личко.

— Ще одного придурка завалили, — сміється Циркуль. — Уявляєш, він мені заявив, що тебе вчора трахнув, і я його за це склеїв.

— Ідіот! — стріляє очима Мишка. — І жарти твої придуркуваті.

Тюля запалює ще кілька свічок, розставляє у різних кутках кімнати, каже Бідону, за кілька годин згорять, нада дістати інші, але не таке фуфло, як останнього разу, а товсті, високі і, головне, не смердючі.

Метушня закінчується, усі вмощуються на кріслах, ліжкові. Сідаю на вицвілу тумбочку і придивляюся до контурів облич. Вася порпається у низькому шкафчику, пропонує зварити гречку й перемішати з тушонкою. Мишка його підтримує:

— Я страшенно голодна. Кишки раком стають.

Циркуль наказує Бідонові сходити в найближчий магазин за хлібом і цигарками. Той ображено питає «а чому я?», за що на нього гарчить Тюля. Товстун пригнічено підкоряється і виходить.

Спостерігаю за Ромою: розчісує чорняве волосся, втупившись у підлогу, відсвіти свічок освітлюють тільки половину її лиця, на правій щоці палає густий рум'янець. Вона підводить голову і пристрасно дивиться. Ніяковію. Беру сірникову коробку, кладу на край столу і починаю підбивати пальцем. Рома не зводить погляду. Трохи дивно бачити, як за тобою стежить людина, обличчя якої наполовину освітлене.

Здається, що освітленою частиною лиця Рома залишається спокійною та холодною, а невидимою, показує всю любов і пристрасть, ніжність і надію. За кілька хвилин усвідомлюю, що це повне безглуздя, адже вона не може знати, що власне лице лише на половину освітлене.

На допотопну буржуйку, яку минулого року Тюля вициганив у старшини-алкаша місцевої військової частини, Вася ставить алюмінієву каструлю з гречкою, перед тим збігавши до колонки за водою, яка знаходиться від складу на відстані ста метрів. Він задоволено мурмотить собі під ніс, потирає руки і зізнається, що ніколи ще не хотів так їсти, як сьогодні, апетит — запорука здоров'я. Рома втуплюється у нього й мовчить.

— Нема солі, — каже він Тюлі.

— Нада було товстозадого попередити, аби купив, — встряє Мишка. — Щось він затримується.

Вона прикурює від свічки і рівномірно випускає вгору густий дим, який плавно скупчується під стелею й лагідно розпливається врізнобіч.