Анатолій Дністровий - Місто уповільненої дії

Блукаємо між будинками, проходимо квартал і опиняємося на проспекті Шевченка, від якого можна проїхати три зупинки тролейбусом до бару «Меридіан», де, мабуть, зараз висять мої друзі. З одного боку, хочу їх побачити, з іншого, — вони зацікавляться моїми відвідинами сім'ї Інги, а тоді почнуться всі оті підколки й насмішки, які їй можуть не сподобатися, або які вона просто не второпає — не знати що викине такий вузьколобий придурок, як Вася Булавка. Інга як тендітне створіння багато чого може сприйняти близько до серця, особливо мою дружбу з Циркулем чи Мишкою, коли перший буде ділитися своїми наркоманськими проблемами, а друга статевими. її бідолашні оченята тоді певно повискакують з орбіт: це ж так непристойно, це ж так невиховано!

Від легкого подуву вітру холоднішає. На плечі Інги накидаю піджак, і ми плентаємось, не знаючи куди. Вона запитує, чи сподобалося в неї вдома.

Чи сподобалося? Не знаю, що відповісти: брехати не личить, казати правду — також не варто, бо вона може образитись. Обмежуюсь зауваженням, що мало уваги було приділено Галинці, на що Інга кволо посміхається:

— Так у нас майже завжди, ми просто по-іншому жити не вміємо. Приходять друзі батька, і тоді починається конференція. Вони стають як діти, безперестанку говорять, сперечаються, навіть знаю все наперед, знаю чим все скінчиться. Мені це подобається.

Почуваю себе прикро, краще було промовчати, бо інга, мабуть, відчула мою незадоволеність цими балачками.

Хвилин п'ять ідемо мовчки. Усвідомлюю, що між нами виростає психологічна прірва. Інга хмурнішає, певно нудьгує і хоче додому. Справді, невдовзі в її поведінці та рухах проявляється нетерплячка. Очі майже не дивляться на мене, поглядають на ручний годинник, зиркають на затягнуте вечірнє небо. Вона каже, що незабаром йтиме дощ, а може й гроза. Раптом Інга затинається і кривиться від болю, ми сідаємо на першу лавку, яка трапляється по дорозі. Інга оглядає ногу, але невдовзі заспокоюється:

— Нічого серйозного, — прошу дозвіл оглянути її ногу, але вона відсторонюється. Ніби не помічаючи цього, легко торкаюся до неї, Інга здригається, починаю масажувати гомілку, запитуючи, чи не болить. Вона задумано дивиться мені в очі, паче прагне зрозуміти, до чого ці зусилля і що в мене на умі. Не хочу припиняти цього приємного заняття, але під її прискіпливим поглядом розумію, що краще зупинитися, бо вона сприйме це за нав'язливість.

— Ти хочеш додому?

— Ні, — сполохано відповідає вона. Помічаю на собі її стривожені оченята. — Просто батько був проти, щоб я йшла, адже в Галинки, як не як, день народження. А вона у нас капризна. Звикла, щоб їй завжди приділяли увагу.

— Вона ж v цей час вже лягає спати.

Інга нічого не відповідає. Дедалі більше почуваюся незграбно, повним бовдуром. Мені раптом здається, що я показав їй свою нетерплячість. Може, краще холодніше ставитися до неї? Холодніше, ате з повагою. Навіщо було її витягувати з конури, де б сиділа собі у колі старих бандерлогів і розмірковувала на глобальні і нікому не потрібні теми?

Перед моїм поглядом несподівано постає обличчя Роми. Вона радісна, освітлена, розпущене волосся тріпотить на вітрі. Заплющую очі і добре бачу привітне обличчя… бути біля неї, торкатися її долонь і… пррі найпершій можливості — несміливо цілувати її щоки, губи, очі. «Чому ти не з Ромою?» — згадую нинішнє запитання Мишки. Намагаюся хоча б для себе знайти відповідь, але наражаюся тільки на гнітючий страх. Господи, вона ж не моя! Вона належить Тюлі, з яким мене пов'язує частина прожитого життя, а це змушує триматися від Роми на відстані. Закриваю обличчя руками і зізнаюся собі, що я втратив відчуття цієї відстані, що більше не бачу тієї лінії, яка раніше розділяла моє життя і її.

— Що з тобою? — здригаюся від слів Інги.

Раптом приходить прояснення, що тут, на цій лавочці Інга — набридлива й нудна. Мене більше не цікавить ця кімнатна рослинка, від неї треба якомога швидше позбавитися. Але чому, разом із тим, є незрозуміле бажання бути поруч із нею? Навіщо? Хіба мало прекрасних сцикух, з якими можна один за одним спускати вечориу приємних розмовах і не тільки?

— Ходімо в «Меридіан», — встаю з лавки.

— Куди? — недовірливо запитує вона. Мабуть, про це місце вона багато чула і знає, яка публіка там зависає, якщо так насторожується.

— В кабак, — дивлюся на неї і трохи цинічно регочу. — Ти що, ніколи не ходила в кабак, де бухають?

— А що ми будемо там робити? — ■ Такі чисті та незворушні очі, що хочеться їй сказати: будемо слухати Бетховена, люба!