Анатолій Дністровий - Місто уповільненої дії

Що я «прекрасно знаю»? Невже вона знову про Рому? Невже помітно, що Рома мені подобається? Мабуть так, якщо це бачить Мишка, яка сприймає все дуже просто й прямолінійно.

— Я люблю її. І нічого не можу зробити. Нічого.

— У тебе нема сили волі. Все можна змінити — треба хотіти. Тільки спершу розберися у собі, бо у тебе, Професор, сам чорт деколи не в'їде. Читаєш багато? Від цього можуть мозги задиміти.

— Ти права.

На проясненому обличчі Мишки з'являється ледь помітна посмішка, так посміхаються переможці, або ж ті, хто бачить чуже безсилля. За себе прикро: дозволив так довго копирсатися в моєму неспокої. Крім того, Мишка тріпло, якого ще світ не бачив.

От гівнючка, залізла, куди не слід! Який я ідіот!

Бідон правду каже: їм нічого не можна розповідати, бо від цього всі нещастя.

Спекавшись Мишки і витративши на порожні балачки з цією хвойдою купу часу, розлючений поспішаю до будинку Інги і намагаюся більше ні з ким не бачитися, аби, не дай Боже, знову не встряти в ідіотську розмову з випадковим знайомим, якому раптом закортіло би потеревенити про погоду, про свої мудацькі проблеми чи про чутки з життя наших спільних приятелів. У багатьох людей є погана звичка — звалюватися на голову тоді, коли їх не чекаєш і не хочеш бачити, коли поспішаєш у важливих справах; у такі хвилини ці недоумки, як правило, нічого не підозрюють і ляпають язиками, від чого хочеться їх хлопнути.

На тролейбусній зупинці у літньої жінки із виснаженим обличчям купую невеликий букетик квітів. Вона порпається в нагрудному гаманці, але ніяк не може дорахуватися здачі. Це мене трохи дратує, кажу, аби залишила гроші собі. Вона вдячно бажає здоров'я і щастя і, коли віддаляюся від неї на десяток метрів, виразно чую тихі слова подяки. Я, мабуть, перший покупець у неї за цей день.

Заходжу у під'їзд, кілька бабусь із кобилячими обличчями похитуються на місці, наче рибальські човни на морі. Жовта, як диня, бабуся з червонющим розплющеним носом, запитує «до кого?». На кілька секунд мені віднімає мову, нічого не можу сказати, поки не кладу руку на серце і не зізнаюся, що я — наркоман, проживаю біля смітника на останньому поверсі.

Вони перелякано перешіптуються і не зводять з мене очей, вивчають із ніг до голови, а одна з них — у темній хустині із дурнуватими квіточками — голосно каже «це бандит!».

Гарний початок, нічого не скажеш.

Перед дверима квартири ще раз себе оглядаю, все, здається, на місці, на костюмі нема ніяких плям, ширінка застібнута, штани не пожмакані. Щоправда, по обличчю ніби бігають мурашки. Страшенно чухається ніс і щоки. Сильно розтираю долонями лице. Сіру гидоту схаркую на сходи.

Відчиняє батько Інги — високий охайний чоловік у позолочених окулярах, які дивним чином тримаються на кінчику носа. Злегка схиляє наперед голову й уважно дивиться на мене з-під густих чорних брів. Його зверхній і трохи пихатий погляд, яким, як правило, оцінюють людей, що стоять на кілька сходинок нижче, мені одразу не подобається. Відчуваю, що нервую, здається, він це бачить, бо надто повільно й ретельно оглядає. Батько Інги мляво вимовляє привітання, наче воно відірвало його від нагальної й важливої роботи, потім таким же голосом, здається, запрошує пройти. Не можу второпати: це насправді так, чи просто здалося? Тому й надалі стою, ніби вкопаний.

— Доброго дня, заходьте, — виринає з-за його спини усміхнене обличчя матері Інги, сорокарічної привабливої блондинки з помітно хворобливим виглядом, наче вона кілька ночей не спала. Жінка із надто щирою посмішкою задає ввічливі і трохи банальні запитання про мої справи (ніби маю справи) та іншу муру, зізнається, що чула про мене багато хорошого (?). Одразу дивуюся, бо нічого хорошого у своєму житті ще не встиг зробити.

Почуваюся незграбно і занепадаю духом. Інга так і не вийшла, забігавшись на кухні, а ще цей триклятий костюм, шєт, в якому схожий на ідіота і не можу природно рухатися. Одяг має здатність змінювати людину: якби ходив, приміром, у трусах, то ніколи б не поводився так, як поводишся у костюмі.

Втім невдовзі до мене вибігає сестричка Інги — семилітня, якщо не помиляюсь, Галинка .Поволі звикаю до обстановки. Дарую їй маленький букетик квітів і м'якого ведмедика. Вона радісно вигукує своє захоплення і біжить у дитячу кімнату, де галасують інші дітлахи.

— Проходьте до чоловіків, — запрошує мене мати Інги у вітальню, де стоїть дим коромислом, в Якому сперечаються кілька грубих голосів.