Пощастило назагал цього разу обом.
Вони йшли з університетського парку, де стрілялись дуелянти, в центр міста і поспішали, аби встигнути в касарні до команди «Вставай!»
— Ти правильно вчинив, Вишнеславе, — підбадьорював Котигорошка його секундант Ткаченко, — по-законослужницьки, але якщо щиро, то мені шкода, що ти його не вбив.
— А мені, думаєш, не шкода, — зітхнув Котигорошко, — сам не знаю, чому так сталося. Звичайно, треба було застрілити цього шакала.
— А може, ти у той момент про штрафну сотню згадав, — негарно усміхнувшись, кинув ще один Котигорошків секундант Глек.
— У той момент?! Я?! — обурився Котигорошко. — Ображаєш, брате.
— Пробач, брате, — примирливо сказав Глек, — я, мабуть, щось не так ляпнув.
У касарню вони прибули вчасно і майже гуртом, тобто дуелянти та їхні секунданти, причому всі між собою майже дружньо розмовляли, лише Котигорошко і Яблуненко уникали дивитись один на одного.
Після команди «Вставай!» курсанти не схопились, як чотири роки поспіль, і не побігли на спортмайданчик, а, не кваплячись, вишикувались у чергу до комірки, де бунчужний Хованко видавав їм офіцерську уніформу. Звичайно, ці строї курсанти вже міряли-переміряли, попідганяли-попідшивали, де треба, але сьогодні вони отримують їх для повноцінного і законного носіння. Чорні мундири зі срібними тризубами в петлицях, вигнуті «качкою» кашкети (теж чорні і теж зі срібним тризубом), білі сорочки, чорні краватки, галіфе, чорні пояси з портупеями і — мрії таки збуваються, хлопці! — м'які зручні чоботи з високими блискучими, як їхні майбутні офіцерські кар'єри, халявами.
— Офіцери України! — почав свою промову, звернену не стільки до випускників інституту, скільки до численних телевізійних камер, з розрахунку, що сьогоднішні новини дивиться сам Президент, міністр мілітарних справ, він же начальник Генерального штабу ВНУ чотиритризубний генерал Жовтовод-Водяник. Він говорив довго і барвисто. Здебільшого — про найпочеснішу на землі місію — захищати інтереси України де б це не було — на китайському кордоні, на Північному Сході — у санітарній зоні, на тривожному західному боці чи у комфортабельних північноафриканських базах — скрізь Ненька вимагає від новопосталих старшин мужности, звитяги, самопожертви і т. д.
— Курсант Котигорошко! — пролунала команда міністра.
—Я!
— До мене!
— Гаразд! — зі строю вийшов стрункий, кароокий, чорновусий красень.
— Пане генерале-гетьмане, курсант Котигорошко за вашим наказом прибув! — відрапортував він міністрови, приклавши три стулені пальці до дашка кашкета.
— Від імени Президента і народу України вручаю тобі, синку, ці атрибути українського офіцера, — розчулено промовив міністр, простягаючи Котигорошкови темно-синю оксамитову подушечку, на якій лежали шабля з малиновою портупеєю, аксельбанти, срібні ромби чотара і нарукавна червона пов'язка з чорним тризубом у білому колі.
— Служу Україні! — вигукнув Котигорошко і, карбуючи крок, помарширував до своєї чоти.
Після того, як усіх курсантів було переведено в старшини, ректор інституту генерал-хорунжий Пенько зачитав наказ, з якого молоді офіцери дізналися, кого куди розподілено.
Чотареви Вишнеславови Котигорошку випало — на Кавказ. Про що він і мріяв чотири роки, бо хотів бути там, де найважче.
Після святкового обіду, за яким молоді старшини випили по сто грамів горілки з перцем, їм належало звільнення в місто. Що прикметно — без звільнюючої картки і без обмежувального терміну. Офіцери ж бо!
За традиційним ритуалом цього дня молодим офіцерам належало зробити три речі: міцно напитися, побитися із цивільними і провести ніч у борделі. Котигорошко зі своїми друзями Глеком і Ткаченком вирішили зламати цю традицію і виконати лише одну складову легендарної тріади. Як учасники дуелі, які щойно вдосвіта дивились у вічі смерті, вони потрактували як примітивний несмак банально битись із якимись ледачими парубійками, що шукають пригод на свою голову у міському парку імени поета Варфоломія Нестеренка, тому цей пункт вирішили пропустити. Також жодного сенсу не вбачали вони у відвідуванні борделю, бо кожен уже давно мав собі більш-менш постійну подружку і не був неофітом у сексі. А ось добре випити, то це якраз те, що треба. Тим більше після світанкового потрясіння. Почати вирішили з кельтського пабу «Стоунгендж», що розмістився на розі вулиць 28-го Червня і Червневого пленуму ЦК Панукраїнської партії.
Читать дальше