Мирослав Дочинец - Світован

Мені чомусь згадався Гоголь, великий магістр слова, який казав: «Головне — знати міру речей і таємницю пропорцій».

З тої науки я вилущив для своєї затії якесь мірило і зайнявся справою. З колод і дерну звів загату, щоб потічок набрав сили. Відтак провощив папір згарком свічки, склав із нього кораблик. Він мав доставити мого листа сухим.

«Мила Олюнько, привіт з полонини!

Чи дужа?!

Як'си спала красна чічка?!

Доброї тобі години, ніжнотіла вроднице, днино моєї ночі, провіднице путів моїх, насолодо моєї муки!

Б'ю чолом перед твоєю божистою красою!

Дай, Боже, тобі тривалого віку!

Погоди тобі, доле!

Мир і спокій добрій волі!

Година тобі щасна!

Відай, ти, розумнице, здогадалася, звідки й від кого пливуть ці гратуляції? Як бачиш, я встоявся в слові й надсилаю писемну шпаргалку для твого фольклорного зшитка. Це нотатки з первовзору, себто з оригіналу — синього зошита, записані з вуст мого-не мого діда, знаного проміж людей як Світован. Він зараз по горових безвістях никає, шукаючи розрив-траву. А я муштрую перо, щоб передати тобі його слово. Слово, як із заліза коване, котре ніяка іржа не візьме. Бо воно гартоване народним розумом. Віще і вічне.

Читай і спивай свіжість. Читай і радій мудрості. Бо справжня мудрість завжди весела.

Язик у роті — хранитель голови.

Свого вуха не вкусиш.

Позирає лисом, а пахне вовком.

Жебрака нагодуєш, а торби його ні.

Дівка — як писанка, а язик — як праник.

У п'яниці діряві ногавиці.

Нехотя-нехотя з'їж і крихотя.

Коби здоровля, а гріхи будуть.

Де все гостина, там голод дихає в спину.

Гіркі тому роки, кому треба ліки.

Жити мож, доки ся не замішає чужа вош.

До вовка їда на своїх ногах ходить.

Ситий пес із горазду біситься.

Вола в'яжуть мотузом, а чоловіка словом.

Дурному і Бог не противиться.

Дурний крейцер нігде не пропаде.

Голод — псові брат.

Пропаде, як песся слина.

Своя земля і в пупці мила.

Вечерю не зич — без боргу встанеш.

Ко мовчить, той двох навчить.

Дурний наробився, а мудрий доробився.

З лежі не буде одежі.

З водою не бався, огневі не вір, у ніч не пускайся.

Жінка не рукавиця, з руки не скинеш.

Пішого орла і ворона клюне.

Череп'я довше живе, як цілий горнець.

Ко зо страху вмирає, тому свині дзвонять.

Краса до вінця, а розум до кінця.

Пожалієш гвіздок — загубиш підкову.

З самого здоровля не потовстієш.

Винного двома батогами не б'ють.

Товста стіна, та не гріє.

Носив вовк овець — понесли вже й вовка.

Не земля родить, а руки.

Голого ремінь гріє.

Порожня бочка шумить, а повна мовчить.

На всяку гадину — своя рогачка.

Дома і солома їдома.

Глядай не долю, а волю.

Ліпше солом'яна згода, як золота звада.

Без надії чоловік дуріє.

Сніп без перевесла — солома.

Собаче слово на небо не йде.

У кождому селі свої дзвонарі.

Ось такі небилиці, що притягуються до кобилиці. Як бачиш, слово народне скрізь пригодне… На цьому кінчаються слівця і дихає доля. Хоча ні, передаю ще один маленький дарчик від діда — рецепт свіжості. Якщо жінки хочуть частіше дивитися в дзеркало, то слід натирати обличчя льодом із ромашкового відвару. А відвар дуба натягує й пружнить шкіру, з берези — пом'якшує.

По сій мові будьмо здорові! Прибиваюся в писанні до берега, бо не знаю, чи мій вутлий кораблик донесе цей вантаж. Гораздуй здорова! Серцем пригортаю тебе й засилаю великі і премногі віншування по всі дні живота».

З лелечиного пера я зробив щоглу і до неї, як вітрильце, пришпилив свій аркуш. Зрушив вершину греблі й поклав паперове суденце на ожилу течію. Вода весело підхопила його й понесла в долину. Верховий вечірній вітерець попутно дув вітрильнику в спину. Закрадалася ніч, м'якшали обриси скелі, різкішими ставали запахи. Втомлені дниною птиці скулювалися у вітті на спочинок. Я, очікуючи старого, сидів біля калабані, час від часу витягував з гаті бервено, щоб підживити плин потічка. Слухав цвіркунів і топив долонею у воді зорі.

Спохопився, та вже було пізно: не поклав у кораблик двох-трьох світлячків, аби показували йому нічну путь у промитій борозні гори.

— Я забув купити цукор, коли спускався в село, — сказав я, допиваючи гіркуватий ранковий чай із глоду і гілочок дички-груші.

Старий глянув на мене здивовано, дитинно. Ніби про такий продукт, як цукор, вперше чув. Справді, про нього ми досі взагалі не говорили. Та може, ота дитинність була викликана тим, що перед ним стояла дитина, нерозумна у своїх забаганках.