Мирослав Дочинец - Світован

Я йшов темним лісом з похорону, а, здавалося, — біг світлою стежкою нового народження.

По якомусь часі він обізвався знову:

— Коли ми сягнемо кінця свого тривку, єдине, що матиме якусь вагу, — се та любов, яку ми віддали й дістали. У своїй подорожі в наступний світ єдине, що ми зможемо взяти з собою, — се любов. Єдина річ, яку залишимо в сьому світі, — се любов. Якщо її немає, то померлі забуті ще до смерти… Одначе залишмо мертвим їх спокій, а живим надію. Як мовиться: мертвому гріб, а живому хліб…

Коли ми підходили до свого Горового гнізда, на сході світова зоря вже перемагала місяць.

Життя тривало. Він пішов за гісопом, за пахучою травою, яку дотепер ми лише раз зустрічали в своїх походах. І тої ночі (хоча скільки її було — як півнячий ніс!) йому приснилося місце. І рушив туди. Доти я не знав, що денну дорогу людині може показати нічний сон. Мене залишено домарити, щоб навести лад на піддашші, де сушився наш збір, і закласти «киселицю». З Древоділів ми принесли дубові клепки, і Світован полатав стару Ількову бочку. Я довго вимочував її в чурилі, а потім став наповняти, як він мене навчив. Дно встелив камінцями кремнію, натовк солі, а далі шарами викладав достиглу городину з нашої грядки, садові падалиці й сироїжки, яких тьма росла в ближньому рідколіссі. Овочеві ряди перекладав листям дуба, вишні й смородини. І залив водою, що аж кипіла, гасячи кремній і сіль.

Ця киселиця — сад, город і ліс у тихому пахучому ув'язненні бочки — друга заповітна страва, яку після хліба відкрив він мені. Старий квасив її так, що була в міру кислою і солоною, зате око трапезника першою ласо вихоплювало її з-поміж наїдків. Квашенина мала такий багатий стягнений букет смаку, таку хрустку твердість, що язик не встигав радитися з піднебінням. Замочений за його способом овоч не перекисав, не зопрівав і не пліснявів. Беріг сам себе. При тому, що на смаковидло йшли плоди, котрі мали пропасти, зогнити на землі. Та хіба земля це пробачила б нам?!

Мій учитель був мудро ощадливим до того, що так щедро давала природа. Казав: «Терплячий і шпурівний купить другу корову за те, що надоїть з першої».

Бувало, про різне я допитувався в нього. Навіть про таке: чому ми старіємо?

«Усе живе з часом або всихає, або гниє. Людська плоть також. Чим се перемагати? Гірким і кислим. Гіркими овочами й травами. Кислим молоком, розсолом, квашениною. А що зараджує усиханню? Вода, соковита садовина, ягода. І вино до міри».

Але повернімося до моїх плодів. Чи то пак до того, що вони викликали в мені. Бо в моєму серці зрів, наливався солодким неспокоєм інший плід. Я схилявся за сливою в траві — і сивуватий бік нагадував мені її очі. Ніжна, кармінної барви морквиця була схожа на її губи. У різьбленому листі бачив вередливий вигин її рота. Русяві пасемця молодої кукурудзи скидалися на її волосся. Опукле воскове яблуко пахло, як її плече…

Я розумів, що це плід розбурханої уяви, та як тому зарадиш?! Я не вважав себе влюбливим, тим більше образ моєї колишньої дівчини, майже нареченої, дразливою терниною жив ще в мені. Картина на ужгородському мості спливала раз у раз. Я відганяв її, як мару, і довго ще хапався за соломину надії. Зчаста ми дуже самолюбиві у своїй любові. Її, любов, любимо в собі більше, ніж кохану людину.

Вилікував мене від того дід. Фактично однією фразою. В пориві відвертості якось я запитав його:

— Люди, які люблять, повертаються?

— Люди, які люблять, не покидають нас. І той, хто порушує вірність, порушує її не комусь, а собі. Тож якщо тебе зрадили, ще не відомо, кому з вас не поталанило…

Клин клином вибивають. Хвороба пожирає іншу хворобу. Любов підноситься над любощами. Любов сильніша й мудріша за нас. Прості, але вічні закони… Я розмовляв з нею на відстані, не ворушачи губами. Та цього було мало. Хотілося спілкування більш предметного, відчутного на дотик. Аби щось наблизилось, треба йти йому назустріч. І я став ладнати свою пошту. Допіру, ніби між іншим, я поцікавився в старого, за який час вода з нашої криниці дотече до села.

— Вода, як і людина, є різною — кволою і бистрою, — відповів він.

— Якщо перегатити потічок, вода буде бистрішою?

— Вістимо, що так. Але все можна обрахувати. Чоловік за день може пройти відстань, яку охоплює від краю до краю його око. Кінь удвічі більшу. Вода середнього гону пробіжить її ще в чотири рази скоріше…

— Чому саме в чотири рази?

— Бо на такому законі стоїть сей світ. Усе співвідносить, як 20 до 80, і навпаки. Все можна обчислити за сими пропорціями. Вкладеш 20 мірок — дістанеш 80. Забереш 80 — послужить тобі лише 20. Світ поділяє і розподіляє все справедливо…