Мирослав Дочинец - Світован

— Біля діда. Він сипле фольклором із обох рукавів.

— Поділися з бідною студенткою, якщо не шкода.

— Не шкода. Хоч зараз. Де твій зошит?

— Ще не встигла завести.

— То пішли до крамниці. Мене теж послали за дечим, — збрехав я.

І ми пішли мостиком уперед. І він знову плавно захитався. Може, тоді ми ще просто ходили не в ногу…

Грудаста продавчиня, беручи гроші за зошит, єхидно кольнула:

— Любила б я знати, що ви двоєчко будете туди записувати?

— Рецепти, — незворушно пояснив я.

— Рецепти? Які?

— Ну, хоча б рецепт мазі від тіпуна на язиці…

Жінка пхикнула, але тут підійшов хтось із покупкою і вона обернулася до нього.

— Не роби мені в селі лихої слави, — смикнула мене Оля. — Не досить того, що сам схожий на обавського цигана. Неголений, обутий у боканчі з Першої світової, а в капелюсі, мабуть, ворона жила…

— Не ворона, а мудра сова. Це одяг творців усної народної творчості. Перед тобою — живий типаж.

— Переді мною живе опудало. Попрошу батька, щоб узяв тебе на півставки в наш город.

— Я готовий хоч на цілу ставку, щоб відганяти від тебе всяких зальотних круків, яструбів, орлів і лебедів…

— Ха-ха-ха-ха… Ну, з орлами все ясно, а чому лебедів треба відганяти?

— Тому, що таку, як ти, і лебеді вхоплять.

— Дурниці якісь.

— Ніякі не дурниці. Це вже пішла усна народна творчість. Записуй.

І вона записувала. Ми сиділи на поваленій липі старого цвинтаря. Тут його називають «тином». Дуже точне слово. «За тином» — це вже десь там, у засвітах. Я згадував найсвіжіше зі свого синього зошита, почуте від Світована, і чинно диктував. Я сам дивувався, скільком речам наустив мене старий, і тепер я говорив, наче в лист піяв. Не знаю, чи слухали це мертві під зваляними часом і зализаними вітром горбиками, та Оля спрагло ловила кожне слово й записувала своїм гарним учительським почерком.

— На цьому кінець — казанці вінець, — обірвав я словесну зливу, бо вже не пам'ятав чогось посутнього. — Наступна порція згодом.

— Перешлеш мені? — горіли яснотою її очка.

— Хіба голубом.

— А поточиною? Вона якраз нашу винничку огинає.

— На горі потічок дуже слабенький. Ледве сльозить.

— А ти перегати його на ніч, ранком загату попусти — і паперовий кораблик попливе. Я покладу решето з лози…

— Як ти до цього додумалася?! — вигукнув я.

— Я няньова донька. Він би так і вчинив.

— Добре, я спробую.

— Лише не смій дописувати щось від себе. Виключно — народна творчість.

— Я теж народ. Мале стадо, як каже про нас двох дід.

— Бачу, що мале. Тебе ще пасти й пасти. На короткому мотузку…

Потім ми лежали в траві, яку тут, мабуть, не косять. Трава забуття. Наші лікті торкалися. Вона не забирала руку. Струм пробігав тілом від цих доторків, холодив мої груди і змушував приховано зітхати. Деякі жінки пахнуть так, що ми тяжко зітхаємо. Та не від запаху ці зітхання, а від духу свободи, який вони вселяють у наше серце.

— В тебе є мрія? — несподівано запитала вона.

— Не честую сього слівця, — сказав я дідовим тоном. — Пусте слово. До того ж вигадане. Здається, його придумав Старицький… Але мрія в мене є.

— Яка? — сіканулися блискітки в її очах.

— Торкнутися до твого рубчика над губою.

— Гм, хіба ти не знаєш, що торкатися руками обличчя не слід. Не гігієнічно.

— Я не руками хочу, а губами.

— Овва. Мріяти не шкідливо. Тим більше так наївно.

— Знаю, наївність не лікується.

— Чому ж, ти сам казав, що дід лікує все.

— Це якщо хворий сам того бажає. А я не бажаю. Я хочу бути прекрасно хворим. І хочу, щоб цим ще дехто заразився.

— О, то ти ще, крім усього, рознощик вірусів…

— Я рознощик мрій.

— І не боїшся? — рвучко повернулася, наблизила очі майже впритул.

— Чого боятися?

— Того, що мрії можуть збутися…

— Якщо чесно, трохи боюся. Бо в мене ще не зовсім зміцнів імунітет.

— Тоді йди в свою полонину і їж чорниці з бринзою, — різко видихнула й прибрала руку.

— Еге. Бринза там біла, як твої ноги…

— Хлопче, в тебе справді гарячка. Теж біла.

— А чорниці сиві, як твої очі.

— Це що — марення?

— Ні, це усна народна творчість.

— Тоді мені шкода цей народ…

— Звісно, ти ж народна вчителька.

— Я поки що народна студентка.

— А вже даєш уроки.

— Кому?

— Мені.

— Які уроки? — стрепенулася.

— Найкращі уроки — уроки радості. Ти бачиш, я сміюся без причини, як картонне дурило?!

Ми сміялися обоє. Реготали без упину, заглушуючи шум недалекої ріки. І при цьому читали щось із губ одне одного.