Мирослав Дочинец - Світован

Всяка птиця не тільки носиком своїм жила, а й своїм співом. («Яким би пісним був сей світ, якби всі вони цівкали на один копил! Але світотворчий Мистець, сам лагідної вдачі, вирізнив кожду живноту своїм окрасом і своїм звучанням. І кождому людському племені дав иншу мову, щоб у ній само кохалося й чудувало братні народи. І земля-материзна всотує ту матірну річ, як дощ і сонячне проміння. І на тих теренах, де вона привільно і мудро звучить, там і благодаті більше. Бо мова — то незримий дух, що живе між землею і небом і пов'язує, кріпить сущі душі». Цей Світованів розмисел зберігся в моєму синьому зошиті).

У нижніх луговинах, що переходили в ліщинні зарослі, у видкі місячні ночі слухали ми солов'їв. Слухали й мовчали кожен про своє. Бо грішно було стороннім звуком ламати ці райські мелодії, що наповнювали округу тихим ясним миром. І небо слухало їх, і ніч. З розповідей діда я вже знав, що це співають після клопотів із гніздуванням самці. Співають для самок, котрі сидять на яйцях. І ці серенади продовжаться до того часу, поки не вилупляться малі. Вони рано, ще до льоту, покинуть гніздо і підуть шукати в заростях свою дорогу, сою самку, свою пісню.

Соловей — птах-одноосібник, любить самотність. Як, зрештою, кожен митець. Вони пізно прилітають сюди (теж нарізно самці і самки) і рано, в поліття, відлітають, залишивши над осиротілими яругами, наче застигле тремке марево, свою пісню: «фі-фі-фі-тьох-тьох-тьох-юліть-юліть-юліть…» У різних місцях, у різний час соловей співає по-різному. Як і людина. Найкраще співають у пору, коли найбільше комарів.

Я слухав солов'я і згадував почуте раніше: «Хіба може сей спів звучати намарно?! Яким радісним має бути світ, коли навіть мізерній сіромі дано таку владу над нашим серцем!»

На взір ця пташка незугарна, майже як горобець. Зате її посестра синьошийка дуже привабна пташка, барвиста, з червоною чи білою «звіздою» на грудині. Рухлива й співоча. Не раз у вогких вільшаниках ми чули дивні переспіви цілого хору птаства. А птахів не було видно. Хор вела одна синьошийка — велика пересмішниця всього крилатого племені.

У млаках довкола озера, де ми «справляли плавбу», стрічалися тонкі, як очеретини, з витягненим угору дзьобом темно-бурі бугайчики. Застигали нерухомою лозиною, лише голова непомітно поверталася і поблискували в наш бік намистини очей. А бувало, що з ріденьких плавнів чувся приглушений крик. Наче здаля ревів бугай. То птиця занурювала голову у воду і погрожувала комусь, може, підступній щуці. Через той голос так їх і називають — бугайчиками.

— Немає птиці більш трудівливої. Чисто віл пернатий. О четвертій годині, як монах, уже б'є поклони над своєю водомиєю. А звершує робочий день, коли сонце сідає. Чує теплу зиму наперед і лишається вдома, не відлітає. Дзьобом лід пробиває, щоб прогодуватися…

Гніздом бугайчик надто не переймається, часто використовує торішні гнізда сорок. А от є птиця навдивовижу «домашня», котра плете не одне гніздо, а декілька — для малят, для денного перебування і для ночівлі. Це ремез. Його гнізда схожі на рукавички, причеплені до рогатин гілок. Сплетені з лубу, замасковані мохом і лишайниками, встелені пухом вербового насіння. Плетиво таке міцне й товсте, що його рідко може розірвати сорока.

Про сороку говорилося багато. Як і ворон, сова, зозуля — це птиця-характерниця. Має незбагненне передчуття. Крадійка, хвастуха і заздрісниця. Тягне в гніздо все блискуче. Може запалити хату, притягнувши недопалок. Не терпить суперництва. Побачити двох сорок разом — на щастя.

…Зозуля відкувала своє, коли примірялася до нового літування. Рахувала собі дні і довжини льоту над чужими гніздами. Тепер частіше реготала над нами з густих криївок: «клі-клі-клі-клі…» Безхатня зозуля дуже потайна й хитра птиця. Менша за голуба, та коли набундючиться, то схожа на яструба. Птахи в страху покидають гнізда, а вона сідає, щоб знести своє яйце. Одне викидає. Зозуля вміє рахувати. Якщо чуже гніздечко дуже мале для неї, то яйце приносить у дзьобі. Воно таке ж маленьке, як у інших птахів, зате скороспіле. Зозуленята, ледве обсохнувши, викидають із гнізда всіх інших їдців. Можуть підняти крильцями вдвічі більшу за себе вагу. І дістають увесь корм самі. Сердешна дрібнота крила обриває, щоб нагодувати ненаситного чужака-одинака. А мати-зозуля з того регоче: «клі-клі-клі-клі…» Та все їй можна пробачити лише за те, що немилосердно нищить лісову волохату гусінь, яку інші птахи не їдять.

На Ільковому обійсті, в дуплі старої дички, часто ночувала неясить. Так мій навчитель називав невелику сіру сову, що поселилася тут в один час із нами.