— Не заради себе, порохнявого пня, прошу — заради онуків. Хотів би ще їх у люди вивести.
— Овва, куди ви їх на таких ногах виведете?!
Ноги в того і справді були страшні — набряклі, в брунатних струпах. Штанини підрізані, бо роздуті литки не влізали в них.
— Правду кажете, Андрійку. Доки доліз сюди, спалив грудину дотла.
— Правда, важний газдо, в тому, що серце ваше зносилося. Велике серце.
— Чому велике? — сіпнувся той, силкуючись випрямитися.
— Бо доброє. А добрі серця скоріше зношуються. В душевній роботі. У Бога й тут справедливо: добрі люди заслуговують і доброї хвороти. І ліків добрих. Вино любите?
— Хто не любить файне вино?! Та я стражуюся від нього зі своїми болячками.
— А тепер собі дасте. Айбо вино буде незвичне. Десять коренів петрушки з листям залийте літром вина, варіть п'ять хвилин, тоді додайте дві ложки винного оцту і децу темного меду. Ще поваріть стільки ж — і вино готове. Держіть його в холоді. Заживайте в день по кухлику середньої величини. Відпустить серце — і ногам буде полегша. А тепер їм першу поміч дамо. Запечіть дві цибулини, поріжте і прикладайте до підошов на ніч, перев'язавши биндою. А ще нехай ваші зварять на киселицю лимони, щедро підсиплють змелених оріхів, потовченого цукру і лляної оливи. Ся мішанка вирівняє биття серця. Беріть її по дві ложки до їди… А онуки най без ваших рук на ноги спинаються. Міцніші ноги матимуть. Не опікою, а прикладом най живляться. Є що черпати. Такого діда, як у них, по всіх горах і долах ще найти!
У вибілених часом і сонцем віях старого затріпотіли сльозини. І голос тремтів, гасив ледве добуті слова:
— Красно дякую вам, брате. За таким словом і стояти на ногах уже легше, і лежати буде притульніше в послідній постелі, — і, спираючись на онука, подибав до осідланого коня.
Підбіг стрижений верткий чоловічок і, щулячи лисяче личко, загугнявив:
— У мене, няню, така пришта, що ганьба й казати. Бігме таке не лікується.
— Все лікується, — відказав Світован. — А виліковується Богом, якщо на те його воля.
— Та де, горбатого, кажуть, могила виправить, — хворий рвучко обернувся, випнув спину. — У мене межи лопатками щось росте… Щось таке, перебачте, як горбик…
— Вижу, що не крила. Послухай сюди: літати не будеш, а жити, як дотепер, можеш цілком. Якщо дотримаєш двох приписів. Перший: не гніти злобою душу, бо сердешна рветься на волю і пре тобі горб. Другий: найди тверде й ребристе дерево і щоденно трися об нього своїм горбиком. Від лопатки до лопатки. Доки не розійдеться. Дереву щоразу дякуй за поміч. А Богу молися. Не їж білого хліба, білого цукру і білої солі. На ніч споживай сушениці зі сливи, абрикосів і ягід… І головне — душу вирівнюй. Вирівнюй посполу з хребтом.
Потім принесли дівчинку з відкритим ротом і здивованими очима. Батьки щось говорили до неї, але та не реагувала. Старий велів їй попісяти в баночку. Тоді вмочив праву руку в сечу і зворотним боком долоні торкнувся лоба, щік, рук і ніг малої. І вклав її на волову шкуру. Та голосно хавкнула і одразу заснула. Батьки, сперши дух, схилилися над нею, затуляли від сонця.
— Добра дитина у вас росте, — мовив Світован. — Обленна вдачею. Душа ще крихка, але нічого — навчиться відсівати зайвину…
Молода жінка, чи дівчина, що трималася осторонь, глухо запнута хусткою і щільно застебнута, відвела його за явір і довго щось сповідально толкувала йому. Потім говорив він. Вітерець потяг у мій бік, і до мене долинали уривки його фраз.
— То біль любови. Не треба боятися його. Се радше дар, як напасть… Любов не лише пушить, але й сушить… Не так, як у инших? Звідки ти знаєш про иншу душу?! Ніхто достеменно не знає про те, що може бути між двома. Якщо се правдиве, воно в кождого особливе… Не бійся, дитино, ні на кого не зважай, ніхто не в силах порушити чару вашого світу, крім вас самих… Маєш — тішся, не пали свічку з двох боків. І не мордуй його ревнощами й зізнаннями. У мовчанні більше чуття, ніж у клятьбі. Любов, знаєш, як і трава, — розквітає, гниє і всихає, щоб посіяти насіння нової любови… Любов не має смерти. Тіло тих, хто любить, смертне, а любов — ні… Ти не хвора. Хоча ні, ти прекрасно хвора. Таким мали б заздрити всі здорові… Йди з Богом і люби так, як каже серце…
Залишився один чоловік, хлопчакуватий, сміхотливий, що досі намагався всіх веселити, і тепер, коли розійшлися, не знав, як себе природно вести.
— Ти, виджу, не хворий, — обізвався до нього старий, — але чесно висидів цілий день. І заслужив вечерю з нами.
Читать дальше