Мирослав Дочинец - Світован

Прийшла з накритою лопухом бляшанкою опасиста молодиця. Старий прилаштував посудину до вогнища. Постояв над нею якийсь час, а тоді коротко відтяв:

— Ідіть собі з гораздом!

Жінка розчаровано залупала дрібними очками в жирових напливах щік і брів:

— І що, няньочку-батечку, лікуватися мені не треба?

— Треба. Рецепт вам — менше їсти.

— На скільки менше, спасику мій?

— На відро, — кинув через плече старий.

Гуртик здригнувся стриманим сміхом. А я млів на своєму сідалі. Млів не стільки від дурманного духу зілля, скільки від баченого. Мені відкрилося неймовірне дійство цілительства — відкритого і простого аж до примітивності, що дивним чином розвінчувало загадковість хвороби, розвіювало первісний страх перед нею.

Двоє сиділи по пояс у перегаченому мочилі, а їх родичі нагрівали в паленищі каміння й рогатинами підкочували до води. Кругляки шипіли, пускали нурт бульок. Вільні руки товкли у ступі насіння льону і звіробій, щоб накласти чоловікові на ошпарену окропом ногу.

Світован сам підкликав із громади людей, коротко слухав їх, щось сам казав, декого одразу ж відпускав, комусь виносив із хатини пакуночок чи баночку, когось укладав на волову шкуру. Часом відтягував повіки, оглядав язик, шкрябав акацієвою шпичкою шкіру, висмикував волосину й кидав її на воду — пильно придивлявся. Або підносив її до полум'я. Чи просто прикипав поглядом до якогось хворого місця і мовчав.

Цілитель, іншого слова не доберу, тут же в химерний спосіб робив аналізи, сходу ставив діагнози, називаючи їх простими, ба навіть кумедними, словами, називав лік, якщо він був доступний хворому, або давав свої трунки. Інших відпроваджував із напуттям, що «здорове тіло, як здорове яблуко, не без червака — всяко дає себе чути, бо не мертве». І аби не виходило, що марно набили сюди дорогу, насипав їм на дорогу наколотої солі зі скелі. І люди верталися просвітлено-втішені, несучи з цієї гори в білих носовичках бурі солоні кристали. Кристали нової надії.

Коли сонце стало сторчма білим колом, старий облив руки і ноги водою і сів під явором. Не їв, не пив, сидів із приплющеними очима. Решта людей, що дочікували своєї черги, нерішуче діставали вузлики з перекускою. Цоркнуло скло об скло — то їздовий відкоркував пляшку. Когось силоміць пригощав. Старий повів у той бік гострим совиним оком.

— Вуйку Андрію, на здоровля! — весело гукнув коняр.

— Пий на безголовля! — буркнув старий. — За здоровля, чоловіче, треба молитися, а не пити.

Перепочивши, він знову слухав людей. Я чув, як раяв молодій сором'язливій жінці оздоровити щитовидну залозу. Варити синій кисіль: дві столові ложки крохмалю, 10 міліграмів йоду і два кружальця лимона. Це денна норма. Коли організм насититься йодом, це покаже той же йод. Увечері намалювати ним на згині ліктя сітку. Якщо до ранку вона щезне, лікування продовжувати. А ще — пити очищувальний чай: запарювати соснові голки, шипшину, листя малини і цибулеве лушпиння, додати меду. Жінка скрушалася, що найгірше їй у спеку, аж «водить нею».

— Всяку хворість перше гоять столом. У жару пий чисту воду і гарячий чай, але правдивий — зелений. Їж овоч білої і зеленої барви, рідкі страви з кислинкою. А гостре, приправи, солонину і мед не споживай. Воду зранку присолюй, і добре би поміняти криницю. Знайди таке місце, де волоські оріхи люблять собі рости. Там і вода для тебе…

Жінка ніяковіло дякувала, прощалася, задкуючи, та він не поспішав її відпускати.

— Чи ти не донька Юлини, котра ланковою була у винницях?

— Айно, а ви, дідику, звідки знаєте?

— Вижу. Тридцятим роком старша донька вилицями стає схожою на матір. Я знаю твою мамку.

— А як знаєте, що мені тридцять?

— На виду твоєму написано. У тридцять жінчовка найкрасніша.

Жінка ще густіше зашарілася.

— Іди здорова, небого! І вклонися від мене матері. Вона таку пестила шаслу на груниках, що мадярам і чехам не снилося. Не кетяги, а котята звисали з лози, сміялися до тебе.

Під кінець огляду, «у пессі голоси», він залишив «легших». І люди здогадувалися про це, всміхалися до нього з запопадливою вдячністю. І сам він пом'як, давав собі продих довільного спілкування.

— Здоров, мудряку Юре! — привітав дебелого, переломленого в попереку чоловіка, майже свого ровесника. — Що ви сього разу собі вигадали?

— Мара його вигадала. От і я прицабав на вашу гору, Андрійку. Хоча Бог давно вже зве до себе.

— І ви туди ж, Юре. Все проситесь на Господа, а коли Він кличе — біжите до доктора.