Мирослав Дочинец - Світован

— Коли закуриться з комина — піч готова, — підсумував нашу недовгу працю Світован.

— Так просто? — недовірливо вимовив я.

— А як ти гадав, мурували наші пращури?! Правда, в них не було заліза. Але при біді можна знайти кам'яну плиту, що буде дзвеніти, як залізна. І огень її не розколе.

Солома довго чаділа і пахкала димом, випалюючи стінки печі до кам'яної твердості. Але ми, натомлені клопітним днем, пішли спати. Добре, що я ще встиг записати до синього зошита його прикінечне зізнання: «Моя борода не в млині побіліла… Сталося так, що світ без людей відкрив мені свої двері. І я увійшов, щоб прийняти його порядок. Прийняв — і врятувався в безодні самотности… Бувало, свічка, біля якої я сидів, як із живим челядником, говорила мені більше, ніж я до неї. Природа відкрила мені мудрість устрою і вічність її плину. Може тому, що я не втручався, не змінював її. Я змінював себе, вирівнював свою натуру під її устрій».

…А ранком був хліб. Заклично пахнув навіть через вогку полотнину, в яку був загорнутий, «умитий» з печі джерельною водою.

— Вставай, здоров, бо жебраки вже на третьому селі. А в нас хліб, — дитинно всміхався старий. Відламав кусень із коричневої, живописно порепаної паляниці й поклав біля кухлика з самокишем. На пучок травиці поклав. І від того хліб запах по-іншому, тонко й загадково.

— Василик, — пояснив він. — Найдавніша, наймудріша трава. Хліб її любить.

Та я не слухав. Я їв, заглушував цією смакотою всі накопичені досі голоди — баламутного дитинства, розхристаного студентства, невлаштованого газетярства. Тер зубами-жорнами кислувато-солодку ніздрювату плоть скиби, радіючи крихкій тверді горішків і насінин. І з кожним блаженним перепочинком перед ковтком я спостигав нові відтінки смаку. Нічого подібного не пам'ятало моє бідолашне піднебіння.

— Ти наминаєш, як крадений кінь, — сміявся Світован. — Дай собі передих. Тепер такий хліб матимемо щодня.

Так воно й було. Велика паляниця випікалася на тиждень і не черствіла ніскільки. Ми краяли з неї, куди б не йшли: чи в луг, чи в роботу. І вона була головною нашою їдою. А до неї вже сир, молоко, яйця, риба, солонина і зеленина. Багато зеленини. В городі, за піччю, я скопав грядку, а він засіяв її насінням із своїх мішечків. Літо вбивалося в силу, зело пішло в гін — і наші хлібини ставали багатшими, поживнішими. І кожна пахла по-своєму.

Загублені в глухих бескеттях, закурені димами і продублені сонцем, ми не були сиротами в неозорому зеленому світі. Ми несли в саквах хліб — частку дому, жарину родинної ватри, теплу тінь мирного сволока. Весь день, цілу вічність я чекав, коли ми сядемо плечима до дерева і він простелить на траву конопляний обрусик, розломить навпіл окраєць. І більшу половину простягне мені. Одна частина завжди була більшою в його несхибних руках. Їли ми з ним рідко, але їдко.

Збігнуть роки, і «пам'ять мого жолудка» невтолено вертатиметься до того заповітного смаку. Аж поки не відтворить його знову. Вже давно я і моя родина їмо лише такий хліб. Його хліб. І це більше, ніж їжа.

«Хліб — няньо, — казав він, — а вода — мати». І тепер саме час перейти до води.

Кадуб під явором («світлоносним деревом») ми розчистили наступного ж дня нашого тривку тут. Вибрали намул, деревне кришиво, зіпріле листя — і наше чуркало ожило, зівкнуло, як пташеня з яйця. В траві запульсувала жила струмочка. Дорогою завернула в ямку і наповнила її студеною і твердою, як скло, водицею. Тут Світован ранками мився до пояса, ввечері змивав після «денних хожаїв» ноги. Тут, у затінні соляного прискалка, інколи дрімав на широкій лавиці. Або «місив небо», перебирав, тряс піднятими вгору ногами й руками, як павук. Це була його улюблена вправа в час полуденного відпочинку. Казав, що так відновлюється сила у втомлених кінцівках, а голова дістає свіжу кров для ясного думання. Спостерігаючи його рівноденну снагу в одному й другому, я вірив. І сам помалу крадькома став «місити небо».

«Біда наша в тому, що ми рідко дивимося в небо. А ще рідше промовляємо до нього». З синього зошита.

Пили ми і вмивалися з цього кадуба. А купалися в озері. Це почалося після того, як виорали й вигребли баговиння, застеливши ним побережину. Цей сірий покрівець твердів на очах. Тоді клаптями почали зносити його до свого двору. Перехоплювали мотузком по п'ять куснів і завдавали на плечі. Висушена твань була легкою, зате твердою, як пресований жмих. Я вже знав, що це має стати матеріалом для покрівлі, але не здогадувався, яким чином. Аж поки не прийшла черга варити смолу.