Мирослав Дочинец - Світован

— Не бійся. Усе своїм рядом. Хаща живе законом подільности, і ми його не переступили. Будь спокійний, тут безпечно.

— Мені тут краще, ніж дома, — промимрив я, бадьорячи сам себе.

— Де б ти не був, ти дома. Тому, що світ сей — для тебе. Якщо прийматимеш його в себе таким, яким він є, світ ніколи не буде до тебе ворожим. Бо хіба чоловік хоче бути ворогом сам собі?! Знаю: душа твоя в сум'ятті. Я видів, як ти спиш. Як дитинча в утробі — кождою частиною тіла шукаєш притульности, опори. Спляча людина — приявна людина. Тіло спить, а клопіт душі відпечатаний на лиці… Нічого, прочиститься…

— Що прочиститься? — не зрозумів я.

— То я так… Аби душа чиста, а постоли почистимо. Люди ломляться кудись і за чимось. Де б загріти місце. Глядають себе і Бога для себе деінде. Гадають, що добре там, де їх немає. Обминаючи добра в родимих сторонах. Нехтуючи великим законом — законом присутности, який дає повсюдно добре місце і добрий час.

— Що це за закон?

— Бути там, де знаходишся тепер. Не в минулому і не в будучности. Бути — значить не ділити цільність душі і повноту дня. Се істинне твоє благо. І воно завжди з тобою… А те, що тобі здається, ніби ти втратив… Воно не було твоїм. Бо своє не можна втратити, хоч би й хотів… Учися жити в бджоли. Вона радіє кожній квітці і несе солодкий збір до громадської комори. І не гризеться тим, хто ласуватиме її медом і чи завтра буде взяток, аби наїстися. Вона перше годує матку і трутнів, закладає золоті щільники, а тоді вже їсть сама. Мудра в радісному й некорисливому труді комашина. Можна людині весь розум з'їсти, а того, що знає мізерна комаха, й не доп'ясти… І не збагнути другого важного закону — закону потрібности. Себто — бути цінним для иншого. Роби найменше діло совісно. Бо його тобі доручив світ. І помагай досягти сього иншим. Лише тоді утверджується твоя цінність. І відкривається цінність для тебе иншого…

— Але ж якраз це я і втратив, — скрушно вимовив я. — За один день усе втратив.

— Що ти втратив? Підневільну роботу? Ні, се втратили тебе ті, що не вміють цінувати добру і чесну працю. І скоро за сим пожалкують. Всі втрати сим закінчуються. І то їх клопіт, а не твій. Люди тебе не розуміють? Отже ти робиш те, що треба. Тобі важко? Се теж добре, бо йдеш угору, скидаючи зайву ношу… Ти втратив свою дівчину? Але ж яка вона твоя — в чужих обіймах?! Зізнайся собі, ти думаєш про втрату принадних ніг, грудей і вуст, якими користується тепер инший… Та ж се дочасна марниця, яка не належить ні тобі, ні йому не належатиме. А серцями з нею ви не встигли зріднитися — сей вузол найважче розірвати. Коли ти стрінеш жінку, яка буде берегти своє тіло тільки для тебе і водночас берегти твоє серце, — то зрозумієш, що вона справді твоя. Назавжди і неподільно. І за се подаруєш їй надійність, свою порядність, рівнятимеш характер і свої вчинки… Ти втратив друга — се гірка правда. Але і в сій жалобі більше твого самолюбства. Себто ти жалієш не його, а себе, що позбувся приємного провадження часу в милому серцю товаристві. Якщо направду він залишається у твоєму серці, доки се потрібно тобі, — він не втрачений для тебе. Нехай і надалі десь буде у своїх світах, живий чи мертвий, — яка для тебе різниця?! Головне, що ти живий. І ти в дорозі, дерешся вгору. Чоловік живе доти, доки дереться вгору. Напругою тіла, а головно — мислю, вірою…Тепер найсмішніше з того, що звершує гіркоту твоїх мнимих утрат, — казенний куток у людському муравлиську, де ти спав на чужому залізному ліжку, під чужою ковдрою, серед чужих запахів. Що ж ти маєш натомість?! Тебе гріє своїм тілом дерево, укриває зоряне небо, а голову ніжитиме заяче хутро…

Старий, загадково посміхаючись, зняв з бантини підсохлу шкуру і розпоров її кістяною скалкою. Тоді постелив у глибині дупла на валик, збитий із сухої папороті. Кивнув на готове узголів'я.

— Лягай і спи ведмежим сном. Ведмеді не мають снів, бо нічого не бояться. І ти не бійся. Все загораздиться. Просіка скоро затягується. Бог намочив — Бог і висушить. Дякуймо Йому за те, що маємо, і Він дасть нам те, чого бракує.

Я слухав його, і мій гороб'їний мозочок завмирав. Дощ примовк, дим від ватерки хитнувся й завмер. Солодко потяглася в землі корінням тополя. Здавалося, що Бог і справді зовсім близько.

— Се прийде несподівано, те, чого ти навіть не смів сподіватися, — говорив він майже пошепки, примружившись до вогню, наче зчитував письмо безгомінного полум'я. — Чого й вимріяти було лячно. Прийде, і ти навіть не здивуєшся, наскільки воно буде природним, заслуженим. Се буде сама оновлена твоя природа. Новий відлік душевної путі… Лише не зневірюйся того прагнути, не втомлюйся просити й наближати його. Долю не чекають. Долю вибирають. Долю створюють.