Оксана Забужко: Казка про калинову сопілку

сторч головою, бо нема за що вхопитись, — стояла тепер, розпашіла й гарненька, і колупала стидливо пальчиком комина, ах у грудях тобі б поколупало! — вони стрінулись очима, і погляд сестри до решти потвердив Ганнусину підозру: в ньому був блиск недосяжного — ага, не доскочиш! — торжества людини, яка щойно доп'яла головної перемоги свого життя.

Оленку засватали. Хоч і не так сталося, як гадалося, не проминув Василь випімнути на запоїнах (йому теж не вельми до шмиги було, що Оленка піде на хутір, а Ганнуся зостанеться далі дівувати), ну та дякувати Господу милосердному, аби на добро, — вже ж, повагом кивали старости, убрані, здавалось, у всеньку мудрість світу нараз, — чоловік каже, а Бог своє в'яже! — делікатно пускаючи повз вуха не зовсім ґречний натяк і чудово тямлячи, що кому б же то стало духа випустити з рук Маркіянів хутір!… Марія натомість ходила як з хреста знята, тицялася то плакати до образів, то сікатися до меншої дочки: чи ж він тебе хоч любить? за тебе не питаюся, тобі ще, дурці, аби штані, ти за нього мені скажи, що в нього на серці? — і врешті, не домігшись врозумливої відповіді (бо яка й відповідь тут могла бути?), переломила свою гордість і подалася до Маркіянів говорити з самим Дмитром, — а вже гуло по селу, як у дзвони задзвонили, і І аннуся не важилася піткнутись із хати на люди: недобре чиниш, Дмитрику, що мені дитину в неславу вводиш, — та яка неслава, мамо (її порнуло тим завчасним «мамо», мов глузував із неї), — стояв навпроти й грав очима, гарний і невразливий, як скеля проти сонця, й замалим не пофоркував з утіхи на те все, чисто як жеребець, коли його чешуть, — яка неслава, або то я вашу Ганнусю вінка збавив?… І Марія сказала йому, чого зроду не казала нікому: мій гріх, хлопче, а твоя буде покута — і я з своїм Василем побралася зозла, бо не на моє вийшло, і ні своїй дитині, ні чужій такої долі не бажаю, не ступай же ти в мій слід, — на нього мовби й зробило враження, почути таке од старшої жінки, ще й майбутньої тещі, але хутко й відзискав опертя, явно незвичний надовго губитися: Оленка мене любить, заявив із тою певністю, що за інших обставин могла б збудити повагу, — і, відай, випереджаючи вже нависле Марїї в устах питання «а ти ж її?», докинув сквапно, і від того сливе по-хлоп'ячому щиро: їй зі мною буде добре, мамо. І Марія заламалася — якось одразу, всім єством збагнувши, що справді, так воно й буде, що їй і вже дуже добре, а далі буде ще краще, — повною панею на Маркіянових ґрунтах, обсадженою діточками, вона чутиметься як риба в ставку і звікує вік як у Бога за пазухою, ані раз і гадкою не вколовшись, що ціле те щастя, як-не-як, дісталось їй сестриним коштом і їй самій би того ввік не запопасти, аби Маркіяненкові Ганнуся не перейшла дороги, — і не буде на ній гріха, а тільки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як і батьків син Дмитро, і бодай тим ці двійко голуб'ят до себе пасували, а більшого й не знадобиться ім на голубиний вік, — і Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марійо, в сватів гостювали-сьте? — уідала голота з-за тину…), а в голові крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пісні співається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долі не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовіку так повелося?… Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своїй силі міри не знаєш?

Од таких думок Марїї з незвички розболілася голова, ніби ввередилася, піднімаючи тяжке над спромогу, — тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусі вдома, Василь сказав, що дівчина пішла до панотця, отже й їй ті самі думки голову переїли — мамина дочка, нівроку, то чи ж трудно матері, що не крок, упізнавати в ній себе, — тільки, слава Богу, бистрішу умислом, та й грамоті ж учену, що аж штири зимі до школи ходила, то чейже їй легше піде така надсадна з Богом спірка, — і з цим Марія й відступила, в духові, дочці повне право судити Г себе, й сестру, і всіх людей, скільки їх є на світі, — немов уділила, раз і назавше, незримого благословення…

Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думці, — до панотця її погнала вже просто незмога довше всидіти в до решти знавіснілій хаті, де, здавалось, іще трохи — й зачне дряпатися од безвиході в стіни, рвучи на собі волосся, як мичку, тільки ж із власної шкури, як не скачи, не виплигнеш, — на саму гадку, що в людських очах вона тепер не більше як шмата, ужита на постілку Оленці з Дмитром, її пекло всередині вогнем, аж ніби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! — але до правди ніякого діла нікому не було, і з тою своєю правдою вона опинялася сама-саміська на печі, приречена на те саме, що й досі, — на тупий і виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, із року в рік — і так до сивої коси, з тою лиш різницею, що досі цей труд не виглядав марним, а відтак не виглядав і трудом, тоді як з Оленчиним майбутнім заміжжям усе мало обернутися проти неї, — з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмічена Божою ласкою, ніби так і було ім на роду написано, і Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тільки дурила себе невідь-звідки забраними в голову химерами, і тепер, коли обман викрився, ніколи більше їй не знати тої чистої, нічим не скаламученої радости буяння, якою звикла втішатися на самоті, — в ній-бо самій, і це й було найстрашніше, зайшла зміна, ніби вона постарілася за один вечір того сватання на десять років, коли не на ціле життя, — щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєі непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бігти, що з собою почати?! — і запахи вона чула все якісь гнилі, немов усе в хаті й коло хати протхнулося смородом, і звук мучив цілий час не пересідаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тільки нижче, глухіше, — дуднючий звук, ніби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготіння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї сміявся, який враг торжествував?… У панотцевій господі, де було затишно й погідно, мов по шовку ступаєш, і пахло, як у церкві, — воском, і проскурами, й старими книгами, і ще чимсь сухим і гарним, наче зіллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тільки вона знала, що надворі він знов на неї чигатиме, — там уже вечоріло, уже й місяць зійшов, у вікно було видно — повний місяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тіней у тім місці, де брат брата підняв на вила, і щойно тут Ганнуся нарешті зрозуміла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мірці пшениці й меду, ніби дійсно на сестрині заручини зібралася прохати! — і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собі два брати, Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж ім було приділено, одному статися дороги, — і не буде на ній гріха, а тільки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як і батьків син Дмитро, і бодай тим ці двійко голуб'ят до себе пасували, а більшого й не знадобиться ім на голубиний вік, — і Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марійо, в сватів гостювали-сьте? — уідала голота з-за тину…), а в голові крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пісні співається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долі не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовіку так повелося?… Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своїй силі міри не знаєш?