Оксана Забужко: Казка про калинову сопілку

Вона завжди любила купатися — любила, як вода ніжить тіло, як лоскотно вступає в нього, так напрочуд чуло голублячи найпотаємнішими, найсоромітнішими дотиками, — тепер їй додалася до того ще одна втіха, якій, аби на те її воля, могла б віддаватися годинами — ото, жахалася собі жартома, розледащіла б! — вона полюбила розглядати своє оголене тіло, дивуючись на нього як на щось стороннє: все було таким делікатним і досконалим, від підйому ступні й далі, вгору, по мов єдиним рухом сницарського різця викарбуваній хвильній лінїї литки й стегна, аж їй переймало віддих, — живіт нагадував кшталтами церковну чашу з Святими Дарами: вперше зробивши це відкриття, вона злякано сахнулась була такої богозне-важної думки, одначе щоразу, спускаючи очі вділ, натрапляла на той самий вид: ніжного, перлистого відсвіту широка чаша з пологими боками, вона справді була тут, при ній, у ній — була нею, куди ж од того дінешся, і в самому цьому мимовільному, наче ж і незалежному од неї блюзнірстві мерехтіла, діамантами на дні провалля, така страшна й солодка краса, що, здавалось, іно зазирни глибше — і знепритомнієш: більше ніж будь-коли Ганнуся почувала себе вартою пісні — не просто чиєісь великої й тужної, завбільшки з життя, любови, виспіваної на голос, як тоді вночі батьком — до матері: тепер вона розуміла, що до матері, тільки такого їй було мало, бо як же, справді, помислити, щоб така краса та дісталась комусь одному, ще й на всенький вік, та той один мав би вмерти від щастя на місці, лиш раз її такою побачивши, як відбивалася в гладенькому річковому плесі, лиш раз доторкнувшись до цїї саєтової шкіри, прохолодної й водночас ніби зігрітої зсередини, — жодного із знайомих їй парубків не випадало й подумки на таке приміряти, — ні, не нової туги в старих словах їй праглося, а — нової пісні, спеціально задля неї складеної, такої, що проймала б кожного, як приском попід шкіру, оцим-от якраз відчуттям намацально приступної святощі, — відчуттям грішним, страшним і солодким, з безодні якого мерехтіла би повік жаданою — вона, Ганнуся: Ганна-панна. Вербо яра, відчинися, Ганна-панна йде, — шепотіла, заходячи в берег і розпускаючи пояса до купелі, а в думці маючи — відчинися, крутий бережечку, розкрийся, жовтий пісочку, розступися, глибока річко, — все, все довкруги мало податися їй назустріч, розгортаючись на всю шир, сміючись-вітаючись, плескочучи в долоні, берег — листом, ріка — хвилею, птахи — щебетом, і так воно й зчинялося на її появу, все приходило в рух аж до самих земних надр, де, мов бджоли в нічному вулику, сонно дзумчали укриті джерела, — під такі хвилини їй здавалось, ніби чує всю землю ген до самого моря, якби припасти вухом, можна б почути і вершника в степу, і чумака на шляху, і, скупчившись думкою, завиграшки відвалити якому мандрівцеві каменя з дороги або, навпаки, зненацька її загородити — цього вона, правда, ніколи не робила, але сама свідомість такої спромоги, як і достоту безлічі — цілого всесвіту! — інших, котрими можна було бавитися досхочу, сповнювала її всеньку, аж до кінчиків пальців (у пучках починало нетерпляче поколювати) несамовито буйною, шумуючою снагою, і на її гребені вона з гострим криком шубовскала з берега в річку, негодна довше утримувати в собі безужиточно такого надміру щастя, — з очерету їй підухкували дражнячись русалки — ух-ух, солом'яний дух, — і вода скипала довкруги тіла білою піною, ніби од розжареного заліза, коли виринала на поверхню, — ба брешете! — закинувши голову в плавуче небо, відгукувалась до русалок, голос розлягався далеко над водою: бо й справді брехало чортове насіння, дух од неї був не солом'яний — хатній, — а якраз навпаки, полиновий, вона давно взяла собі за звичку натиратися всюди полином, і при поясі носила пучечок, тим-то вони, відай, і сердилися, і навіть на очі ніколи не показувалися, тільки ото пугукали з очерету, — але незло, скорше навіть сумовито — ніби теж, на свій спосіб, її вітали — віддаючи данину її непереможності.

Бо, солом'яний там чи ні, а дух рідної хати і їй самій робився осоружний — власне, по-справжньому добре вона чулася отак на самоті, коло річки, в лісі чи в полі, а з людьми, хоч своїми, хоч чужими, все їй було недогода — ніби звідкілясь із широкого світу мали одного дня прийти привітати її якісь іншілюди, схожі на тих, що в дитинстві населяли казані матір'ю казки, і то задля тих інших людей вона щодень убиралася й чепурилась — царівна на вежі, а для цих, що довкола, сліпих і мізерних, усього тільки — розгірштикана бабина дочка, що гордує та менджує найкращими на селі парубками, як циган кіньми, невідь на кого чекаючи, — дідова була ім вже ж що привітніша, чемна та добра дитина, еге ж, і роботященька, нівроку, — послухати б отих вуличних теревенів, то вуха зів'януть. Ганнуся таки зовсім щиро не вважала, ніби перебирає хлопцями, — старостам, що першої її дівоцької осени, далебі, хаті не давали схолонути — одні з дверей, а другі в двері, — вона відмовляла звичайненько і з решпектом, спасибі, люди добрі, за шану, а тільки я в батька-матері ще хліба не переїла, — навіть правдивого гарбуза ні разу не вкотила, вбачаючи щось і для себе понижаюче в такому безецному виставлянні парубка на глум — буцімто їй на тім глумі залежало! — все те виглядало їй якимось несправжнім, не на її мірку шитим, хоч і на свій лад утішним, але десь так, гейби споглядання вертепчика, приставленого на ярмарку бурсаками на зимових рекреаціях, абощо: вітер тобі ще, дівко, в голові, — мовляли їй, скрушно хитаючи головами, старші молодиці, — одначе то не був вітер, то була, навпаки, тверда й цупка, як дукачик у разкові, певність власної обречености якомусь іншомуприділові, котру всі довкола — крім хіба матері, в якій завше чула мовчазну підтримку, — дружно воліли захитати, і, щоб тій загрозі протиставитися, вона дедалі частіше згадувала бабу-прочанку, той вечір, на якім скінчилося її дитинство й почалося дівоцтво і який відтисся їй у пам'яті так гостро, ніби на неблякнучому образкові, і одного дня вже зовсім була зважилася піти аж на третє село, до славної на цілу округу ворожки, спитатися — що ж врешті вона має такого сповнити, аби наблизити свою справжню, а не ту, що їй раз у раз підсовують зі сторони на заманку, бляшкою замість злота, долю, — одначе саме того дня, ніби вмисне, щоб перебити, Оленці розболівся зуб, нагнало щоку, аж око запливло, потерпали, коли б не бешиха, отож її взято до знахурки, — в їхньому-таки селі, але вже Ганнусі не випадало зійти з дому, треба було зоставатися на господарстві, доки Оленка оклигає, — і так виходило щоразу, мов Оленка ненарочито з неї глумилася, як ото коли малою підлізала попідруч, аби тільки щось перебаранчити: щойно Ганнуся замірялася зрушити кудись у світ — хай не до ворожки, хай за дружку на сусіднє село, куди її прохано на весілля й де, переказували мало не за півроку наперед, такого-то буде полкового люду, самого сотника сподіваються! — як у рішучу хвилину — тиць, бабин Гриць! — безпремінно устрявала Оленка з якою-небудь своєю долегливістю, зазвичай нестак тяжкою, як марудною, що, одначе, на пню розбивала всі старанно нарихтовані заміри, ще й так, що не присікаєшся, — не станеш же, справді, докоряти бідаці, що звихнула пальця або втяла серпом ногу, аж три дні відлежати мусила!… Виходило геть по-дурному, а проте Ганнуся не могла позбутися дошкульного, як загнана скабка, відчуття, немов сестра її не пускає, — не від себе не пускає, бо заміж, либонь, віддала б її дуже радо, всіх Ганнусиних старостів пасла оком, аж, здавалось, шкура на ній з уваги напинається, а — ото химородія якась! — не пускає у її, Ганнусину, власну долю — ніби ревне пильнувала якоїсь межі, за котрою й мало починатися для Ганнусі щось своє, осібне, до чого зась думкою доскочити і Оленці, і всім взагалі дівчатам, і туй-туй сестра до цїї межі зближалася, як Оленка, повисаючи на ній усіма своїми докуками, тягла її назад, у непролазні хатні будні, як корову за налигач. І приверзеться ж таке чортіщо, злостилася Ганнуся сама на себе за ці думки: яких тільки глупств не набреде в голову! — і йшла запарювати для меншої липовий цвіт: та, скулена під рядниною, по-собачому гулко бухикала на печі, примудрившись застудитися серед літа — і акурат тоді, як Ганнусю мали виряджати з іншими жінками й дівчатами не куди-небудь, а до самого Києва — з гаптованими рушниками на продаж до монастиря: вишивала Ганнуся лепсько. Ну та що ж, продадуть її роботу й без неї.