Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

Хотіла б я мати м’яча для свиней.

Я лежу на плетеному килимку. Тітка Лідія казала, що завжди можна потренуватися. Кілька разів на день, зробити це частиною денного розкладу. Руки вздовж боків, коліна зігнуті, підняти таз, вигнути хребет донизу. Згрупуватися. Знову. Вдихнути на рахунок п’ять, затримати дихання, видихнути. Ми робили це в кабінеті, де колись викладали ведення домашнього господарства, а потім прибрали всі швейні та пральні машинки; дихали разом, лежачи на японських килимках, під музику — то були «Сильфіди». Ось що я нині чую, що грає у мене в голові, поки я піднімаю — згинаю — дихаю. Перед заплющеними очима — білі стрункі танцівниці граційно пурхають поміж дерев, їхні ноги тріпотять, наче крильця полонених пташок.

Удень, між третьою та четвертою, ми годину лежали в ліжках. Нам казали, що це час для відпочинку та роздумів. Я тоді думала, що вони це роблять, бо хочуть самі відпочити від нашого навчання, і я знаю, що Тітки, які не мали чергування, ішли до вчительської на чашку кави чи що там вони називали цим словом. Але зараз мені здається, що той відпочинок був ще й практикою. Вони давали нам шанс звикнути до порожнього часу.

«Дрімота», — так грайливо це називала Тітка Лідія.

Дивним було те, що ми потребували відпочинку. Багато хто засинав. Ми тоді були втомлені. Довго. Гадаю, нас тримали на пігулках чи ще якихось наркотиках, напевно, підсипали в їжу, щоб ми були спокійні. А можливо, і ні. Можливо, то місце так впливало. Після першого шоку, примирившись з усім, краще було впасти в летаргію. А собі можна було сказати, що бережеш сили.

Я була там вже зо три тижні, коли з’явилася Мойра. Її привели до спортзалу дві Тітки, у звичайний спосіб, коли ми дрімали. На ній досі було старе вбрання, джинси і синя толстовка, волосся коротке — вона, як завжди, зневажала моду, — тож я одразу її впізнала. Вона теж мене побачила, але відвернулася, бо вже знала, що безпечно, а що ні. На її лівій щоці був синець, що наливався фіолетовим. Тітки відвели її до порожнього ліжка, де вже лежала червона сукня. Вона роздяглася і почала вдягатися знову, мовчки. Тітки стояли біля краю ліжка, усі інші спостерігали за цим через щілини в примружених очах. Коли вона згиналася, я бачила вузли її хребта.

Ми кілька днів не могли поговорити, лише перезиралися коротенькими поглядами, наче ковтками. Дружба була підозрілою, ми це знали й уникали одна одну в обідніх чергах у кафетерії та в коридорах між заняттями. Але на четвертий день вона опинилася поряд зі мною на прогулянці парами футбольним полем. Аж до випуску білих крил нам не давали, були лише серпанки, тож ми могли говорити, якщо робили це тихо й не поверталися, щоб глянути одна на одну. Тітки йшли на початку нашого строю та в кінці, тож єдина небезпека могла йти від інших. Серед них були вірянки, які могли доповісти про нас.

— Це божевільня, — сказала Мойра.

— Я така рада тебе бачити, — прошепотіла я.

— Де можна поговорити? — спитала вона.

— У вбиральні, — відповіла я. — Стеж за часом. Остання кабінка, пів на третю.

Це все, що було сказано.

Мені спокійніше, бо Мойра тут. Ми можемо вийти у вбиральню, якщо підняти руку, хоча є обмеження того, скільки разів на день можна це робити (це записується у спеціальну картку). Я стежу за годинником, електричним і круглим, що висить над зеленою дошкою. Пів на третю випадає на час Свідчення. Тітка Гелена тут, як і Тітка Лідія, бо Свідчення особливі. Тітка Гелена товста, колись вона очолювала філію франшизи «Стеж за вагою» [17] Weight Watchers International — американська компанія, яка пропонує різноманітні продукти, послуги та програми для схуднення. в Айові. Свідчення — її сильна сторона.

Це Джанін, вона розповідає про групове зґвалтування. Це сталося, коли їй було чотирнадцять, і вона зробила аборт. Таку ж історію вона розповідала минулого тижня. Схоже, розповідаючи, вона ледве не пишалася нею. Можливо, це навіть і неправда. На Свідченні безпечніше вигадати щось, аніж сказати, що тобі немає в чому покаятися. Але це Джанін, тож історія, напевно, більш-менш правдива.

— То хто в тому винен? — питає Тітка Гелена, піднявши один товстий палець.

— Вона винна, вона винна, вона винна, — декламуємо ми в унісон.

— Хто їх підбив? — Тітка Гелена аж сяє: вона задоволена нами.

— Вона. Вона. Вона.

— Чому Господь дозволив статися такому страхіттю?

— Це їй наука. Це їй наука. Це їй наука.

Минулого тижня Джанін розридалася. Тітка Гелена змусила її стати на коліна перед класом, скласти руки за спиною, так, щоб усі бачили її червоне обличчя й зашмарканий ніс. У неї тьмяно-біляве волосся, вії такі світлі, що здається, їх там немає. Загублені вії людини, яка побувала в пожежі. Запалені очі. Вона мала огидний вигляд: слабка, тремтяча, плямиста, рожева, наче новонароджена миша. Ніхто з нас не хотів мати такий вигляд, ніколи. Якоїсь миті, хоча ми й знали, що з нею зробили, ми її зневажали.