Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

До нас рухається невелика процесія. Похорон: троє жінок, у кожної на покритій голові чорний прозорий серпанок. Еконожина та дві інші в жалобі, теж Еконожини, напевно, її подруги. Їхні смугасті сукні видаються поношеними, як і їхні обличчя. «Колись, як усе налагодиться, — казала Тітка Лідія, — ніхто не має бути Еконожиною».

Першою іде скорботна мати, вона несе невелику чорну банку. Із розміру банки зрозуміло, коли воно затонуло в її утробі, припливло до своєї смерті. Місяці два-три, надто маленьке, щоб зрозуміти, чи то було Не-дитя, чи ні. Старших і тих, хто помирає під час пологів, ховають у коробках.

Із поваги, ми спиняємося, а вони проходять повз нас. Цікаво, чи відчуває Гленова те ж саме, що й я, — біль у животі, наче від удару ножем.

Ми складаємо руки на серці, показуючи цим чужим жінкам, що ми співчуваємо їхній втраті. Перша жінка супиться на нас під серпанком. Інші відвертаються, плюють на тротуар. Еконожини нас не люблять.

Ми йдемо повз крамниці, знову до застави, нас пропускають. Крокуємо далі, поміж великих будинків, які здаються порожніми, поміж газонів без трави. На розі біля будинку, до якого я приписана, Гленова зупиняється, розвертається до мене.

— Перед Його очима, — каже вона. Правильне прощання.

— Перед Його очима, — відповідаю я, і вона коротенько киває мені. Вагається, наче хоче сказати ще щось, але тоді розвертається і йде далі вулицею. Я дивлюся на неї. Вона схожа на моє відображення, наче дзеркало, у якому віддаляюся я.

Нік на доріжці знову полірує «Вихор». Уже дійшов до хромованих деталей ззаду. Я кладу свою долоню в рукавичці на клямку воріт, відчиняю їх, штовхаю вперед. Ворота клацають за моєю спиною. Тюльпани по периметру червоніші, ніж будь-коли, розпустилися, вони вже не бокали, а кубки, пнуться вгору, але до якої межі? Вони, зрештою, порожні. Коли постарішають — вивернуться назовні, тоді повільно вибухнуть, гублячи пелюстки, наче уламки.

Нік дивиться вгору, починає насвистувати. Тоді каже:

— Гарно прогулялася?

Я киваю, однак не відповідаю вголос. Він не має до мене говорити. «Звісно ж, деякі намагатимуться, — казала Тітка Лідія. — Уся плоть слабка». Уся плоть — трава, виправляла я її подумки. «Вони не можуть з цим впоратися, — казала вона. — Бог створив їх такими, але вас Він створив не такими. Ви створені іншими. Вам ставити кордони. Згодом вам дякуватимуть за це».

У садку за будинком сидить Дружина Командора, їй винесли крісло. Серена Джой. Що за дурне ім’я. Схоже на якийсь засіб, яким раніше мастили волосся, щоб його випрямити. «Серена Джой» — так було б написано на пляшечці із силуетом жіночої голови на рожевому тлі в овалі з зубчастими золотими краями. Вона могла обирати зі стількох імен, чому обрала це? Її ніколи насправді не звали Сереною Джой, навіть тоді. Її справжнє ім’я — Пем. Я прочитала про це в її досьє в журналі, задовго після того, як уперше побачила її спів, поки моя мати спала недільним ранком. На той час вона заслужила на власне досьє: то був журнал «Тайм» чи «Ньюзвік», напевно, що один з них. Вона тоді вже не співала, вона виголошувала промови. Їй це добре вдавалося. Її промови возвеличували святість дому, те, як жінки мають лишатися вдома. Серена Джой сама так не чинила: вона натомість писала промови, але цю свою невдачу виставляла як жертву, яку приносить заради загального добра.

Десь тоді хтось намагався її застрелити й не влучив. Замість неї було вбито її секретарку, яка стояла поряд. Ще хтось підклав у її авто бомбу, але та надто рано спрацювала. Подейкували, що бомбу вона підклала сама, заради співчуття. Так, тоді це працювало.

Ми з Люком іноді бачили її в пізніх новинах. Нічні сорочки, халати. Ми дивилися на її напарфумлене волосся й істерики, на сльози, які вона й нині могла лити за потреби, на чорні розводи туші по її щоках. Тоді вона фарбувалася яскравіше. Ми думали, що вона кумедна. Чи Люк думав, що вона кумедна. Я лише прикидалася. Направду мене вона трохи лякала. Дуже вже була серйозна.

Тепер вона більше не виголошує промов. Вона перестала промовляти. Вона сидить удома, але схоже, що це їй не подобається. Як же вона, напевно, злиться тепер, коли її спіймали на власному слові.

Дружина дивиться на тюльпани. Ціпок поряд із нею, на траві. Вона сидить до мене у профіль, я це бачу, коли проходжу й кидаю на неї коротенький погляд. Витріщатися не можна. Профіль уже не бездоганний, наче вирізаний із паперу, її обличчя провалюється в себе ж, і я думаю про міста, зведені на підземних річках, де за ніч зникають будинки й цілі вулиці, наче у трясовині, чи про містечка вугільників, котрі провалюються в шахти. Щось схоже мало статися з нею, коли вона побачила справжній вигляд прийдешнього.