Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Прощальна вечірка Аньї відбулася вчора вдень. Насправді все пройшло краще, ніж я того очікував. Хтось із її колег підготував не таку вже й фігову пісню, а ще був хлопець, котрий виголосив гарну, шанобливу промову, в якій був навіть натяк на критику тутешньої корпоративної культури. Стельваген і оком не змигнула. Її усмішка не сходила з лиця упродовж всієї вечірки. Мені навіть цікаво, хто то був.

Анья в захваті від свого електричного велосипеда.

Ми пообіцяли залишатись на зв’язку. Таке собі щире висловлення намірів. Тепер треба реалізувати їх на практиці.

Старі люди часто втрачають зв’язок зі своїми останніми друзями поза притулком, припиняють навідуватися один до одного чи робити щось разом. Бояться проявити ініціативу. Звісно ж, це можна списати на страх чи нестачу енергії. Я ж вважаю це лінню та байдужістю. Не дозволяти собі стати самотнім вартує чималих, а інколи й марних зусиль.

Я почув глухий гуркіт у сусідній кімнаті, а тоді слабкий стогін. Стіни тут тонкі. Заквапився до коридору й постукав — ніхто не відповів. Двері були замкнені, але прибиральник якраз проходив мимо, і я домігся, аби він відчинив їх своєю відмичкою.

Пані Майєр лежала на підлозі кухні, й не треба бути лікарем, аби побачити, що її рука була викручена під дуже дивним кутом. То було нудотне видовище. Я викликав швидку, й уже невдовзі Майєр прямувала до лікарні на носилках.

То було вчора ввечері.

Виявилося, що вона зламала і руку, і ногу.

Бідолашна, вона скористалася стільцем, аби вилізти на тумбочку й витерти на шафах пил.

«Але ж я завжди так роблю», — зітхаючи, мовила вона. Просто ідеальна логіка.

Сам я вже тричі за тиждень випадково сідав на свої окуляри. Зрештою, вони дуже погнулися на одній дужці, яка відразу ж зламалася. Це була моя запасна пара, бо на хорошу я сів минулого місяця. Я полагодив дужку стрічкою, яку позичив у майстра на всі руки, і нарешті викроїв час, аби віднести іншу пару до оптика.

«Подивимося, чи зможу я чимось зарадити, сер».

Коли кілька років тому Нобелівський комітет зателефонував Ральфу Стейнману, аби привітати його з отриманням нагороди в галузі медицині, він не зміг відповісти, бо помер за три дні до цього.

Не пощастило Ральфу, це точно. Не щодня ж отримуєш подібні нагороди, й хотілося б до цього дожити, правда? З іншого боку, як виявилося, удача була на його боці, навіть якщо він про це вже й не знав. Бачте, заковика в тому, що Нобелівську премію не можна вручати померлому, тож комітет мусив боротися за впровадження нового правила: нагороду можна вручити навіть померлому, доки комітет не в курсі про цю смерть.

Подейкують, що тепер хтось з організації має особисто перебалакати телефоном з переможцем ще до того, як оголосять результати. Отже, навчені пані та панове, немає сенсу замовчувати свою смерть.

Окрім того, хіба це не провина Нобелівського комітету? Нагородження через десять, двадцять, а інколи й тридцять років після того, як було зроблено відкриття, — це вже саме собою викликає труднощі. Хтозна скільки померлих професорів мусили пропустити найбільший день свого професійного життя?

Тутешнім людям було дуже прикро за Ральфа Стейнмана, коли я розповів їм про це.

«Ще одна трагедія в тому, що Вінсент ван Гог не отримав ані цента з усіх мільйонів, які його картини коштували пізніше», — зітхнула пані Оперс.

«Тоді йому пощастило, що він помер!» — життєрадісно вигукнув Еферт.

Бозон Гіґґса тут не дуже в моді.

Чималий галас навколо російського дипломата, якого поліція заарештувала у Гаазі.

«Для п’яного росіянина, кривдника дітей, заспокійливе здається доречнішим, аніж дипломатичний імунітет». Гарно сказано, Греме! Наразі в новинах — майстерне поєднання двох непоєднуваних речей. Єдина проблема в тому, що заледве хтось міг уторопати, що там кажуть.

«Ми» не надто в захваті від росіян і не схильні давати їм презумпцію невинності — це стало очевидно за кавовими балачками.

«Досить лише одного погляду на кухоль для «рускі водка», — висловив свою думку наш пан Беккер.

«У деяких туристичних брошурах згадується, що росіянам у готелях не постачають провізії», — сказала пані Шнайдер, яка ніколи в житті не ризикувала виїжджати кудись далі за округ Велюве.

Що ж до мене, то дякую тобі, Боже, що ми маємо Марка Рютте, а не Володимира Путіна.

Що може пояснити те, чого ми так погано запам’ятовуємо імена?