Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Тож враховуючи всіх тутешніх занепокоєних зануд, радість була вже завчасно отруєна.

Я з ностальгією згадував невимушені королівські процесії минулого, коли нікому й на думку не спадало перевіряти на наявність вибухівки півтораметровий помаранчевий хліб із родзинками, спечений Помаранчевим Товариством Вурдена. Навіть не знаю, як ото мені, потаємному республіканцю, пережити 30 квітня.

Я нервуюся, думаючи про завтрашній день. Чи сподобається їм моє кулінарне заняття?

Можу побитися об заклад, що в цю ось мить пані та панове ламають голови над тим, що ж я для них приготував, бо дещо раніше вони почергово вже підступали до мене, аби вивудити подробиці. До речі, якщо вже зайшла мова про вудки: у відомих завдяки тістечковим вбивствам акваріумах нарешті з’явилися нові рибки. У записці на стіні зазначалося, що нових рибок керівництво купує востаннє. Ще одна така приключка — й акваріуми приберуть задля нашого ж блага. Еферту, нашому домашньому анархісту, цього точно не варт було говорити. У нього відразу ж заблищали очі, проте я змусив його щиросердно присягнутися, що він дасть рибкам спокій. Еферт присягнувся «мамою», що не чіпатиме їх, а його мама вже двадцять п’ять років як у могилі.

Тепер Еферт намагається вигадати щось інше. Набіг на кімнатні рослини не надто йому до душі. Ліфт — ось імовірна ціль…

Увечері по телевізору транслюватимуть інтерв’ю з майбутніми королем та королевою. Я помітив, що найкращі оглядові місця внизу вже зарезервовані. Перший ряд стільців прикрашають смужки паперу з іменами пожильців. Щось схоже на те, як о восьмій ранку гості у готелі позначають рушниками шезлонги навколо басейну. Треба розповісти Еферту про ті зарезервовані місця. Можливо, хуліганська справа, яку він так шукав, сама пливе йому до рук.

Аби подивитися інтерв’ю з принцом Віллемом та принцесою Максимою, деякі пані напнуть на себе своє найкраще вбрання. На знак поваги. Їхня химерна, м’яко кажучи, одіж не завжди чарівна. Загалом, вона доволі стара і зношена. Тутешнім пожильцям властива подиву гідна бережливість. Для них купівля нового одягу — то безглузде марнотратство, адже існує чимала ймовірність, що вони помруть ще до того, як встигнуть його одягти. Тому вони радше розгулюватимуть у вицвілих сукнях, подертих панчохах і дірявих черевиках.

Все сказане стосується і мене. Мені теж не подобається витрачати гроші на одяг.

А я й справді люблю блакитний. Кофтинка Максими зацікавила мене більше, ніж усе її інтерв’ю.

Чимало таких же глядачів, як і я, головним чином були зачаровані перев’язаним пальцем коронованої принцеси. Затисла дверима? Інфекція? Задирка?

Пізніше королівські експерти в студії так нічого і не сказали про палець. З іншого боку, велика кількість помпезних балачок заретушовували банальні відповіді пари.

Напад на Бостонський марафон змусив пана Шіппера перехотіти йти на Амстердамський марафон, навіть попри те, що в ньому братиме участь його внук. Еферт прикинув, що шанси Шіппера з’їхати в канаву на його «Canta» значно вищі, ніж шанси отримати травму на марафоні, тому порадив йому саме з цієї причини позбутися зазначеного транспортного засобу. Як виявилося, Еферт зовсім випадково знав когось на ринку потриманих «Canta».

Я мав навідатися до інших членів «Старих, але ще не мертвих», і повідомити, щоби вони одягли щось зручне. Бажано нічого мішкуватого чи просторого, що могло би загорітися. Останнє побажання я не озвучив.

Це був великий успіх. І багато в чому завдяки прекрасному вину, яке щедро наливали наприкінці приготувань до трапези. Шеф був саме таким, яким і має бути шеф — товстим і життєрадісним. Але водночас і суворим. Не дозволялося влаштовувати безлад, як це зробив Еферт, коли розрізував баклажан. З цього приводу Ремі (так звали шефа) порадив йому стежити за собою. З їжею не можна бавитися. Можна було розважатися, але не влаштовувати розваги.

Зосереджені на всі сто, ми карамелізували, бланшували, варили й готували соус. А потім смакували результат. Ремі заявив, що пишається нами і почастував нас порцією бренді з кавою. Пані, з якою я домовився заздалегідь, прийшла впевнитися, що ніяких нещасних випадків не трапилося, а відтак розділила з нами келих вина.

Раптом від входу ні з того ні з сього просигналив мікроавтобус. Як виявилося, ми пробули там цілих п’ять годин. Дорогою додому я милостиво прийняв бурхливі оплески і, здавалося, ніхто не шкодував за витраченими коштами.