Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Я замовив мікроавтобус і скасував вечерю в їдальні. Схоже, кухар тому зовсім не зрадів.

Це смішно. Пані де Рос, голова домоуправління, попросила зустрічі з директоркою, аби запитати, чому шість пожильців не зможуть бути присутніми у наступний четверг. Я пояснив, що того вечора нас не буде.

— О! — видихнула вона.

— Так, у нас маленький клуб, який час від часу планує собі розваги, — недорікувато пояснив я.

— Ви хочете сказати, що в нас заплановано замало розваг? — запитала де Рос.

— Зовсім ні, — квапливо відповів я.

— Працівники на кухні будуть незадоволені, якщо шестеро пожильців не прийдуть на вечерю.

«Тобто ви хочете сказати, що ми тут лише для того, аби вдовольняти працівників кухні? Я з дурної голови гадав, що це вони повинні приносити нам задоволення, але аж ніяк не навпаки. Це їхня робота. Тож мене не цікавить, що там думають люди на кухні!»

Це те, що я хотів сказати, проте не посмів. Натомість я пробурмотів, що у нас вже є плани.

— Тоді дозвольте поцікавитися, чим же ви займатиметеся?

Коли я сказав, що ми плануємо піти на заняття з кулінарії, її заціпило.

Потім промовила: «Ага…». Ще одна пауза.

— Що ж, гарно вам провести час.

Вона кивнула й пішла. Можливо, прямісінько до кабінету директорки, аби доповісти про почуте.

Я дуже переймався цим, але не міг нікому розповісти, інакше розкрив би заплановану екскурсію.

Заспокойся, Груне! Час іти. Не забудь прихопити дощовик.

Учора «Старі, але ще не мертві» відвідали один із найбільших і найвідоміших старечих заповідників: Кьокенгоф. Насправді, він не лише для старих голландців, а й для німецьких та японських туристів. «Вони вже всю свою країну прибрали після чергового цунамі? Це тому японці знову тут з камерами?» — цікавився Еферт.

Приблизний середній вік відвідувачів Кьокенгофу — понад шістдесят п’ять років.

Тому жодних знижок за віком, адже надання знижок влетить парку в чималу копійку. Хоча право на безкоштовний вхід мають люди на інвалідних візках. Це право не надто рекламують, але Грітьє випадково дізналася про нього. Тож Еферт удався до хитрощів: знайшов візок для мене, а Греме роздобув іще один для Еф’є. Нам здалося, що якщо візків буде більше, це викличе підозри. Заощадивши на платі за вхід сорок євро, ми витратили ці гроші на каву й тістечка. А ще у візках сиділи по черзі.

Це дуже вишуканий і надзвичайно доглянутий парк. Тут цілі моря квітів. Чудових квітів, навіть якщо цього року вони й трохи припізнилися. Погода була мінлива: дощ-сонце-дощ-сонце. Знадвору-надвір-знадвору-надвір. У теплицях гарно й тепло, і якщо не зважати на цілі юрби туристів, видовище назагал прекрасне.

Проте всьому є межа, навіть квітам. Пізніше, за келихом білого вина і закусками, ми запитали себе: а чи й справді виведення семи сотень сортів тюльпанів було таким необхідним?

Грітьє гарно попрацювала над організацією екскурсії. У неї є внук, котрий залюбки їй допомагає. Його звати Стеф і він — водій мікроавтобуса. Стеф виявив бажання відвезти бабусю та її друзів на денну прогулянку, а з нашої компанії — лише вартість бензину. Гарний хлопець, якому цікаві люди і їхні життєві історії. Схоже, він насолоджувався нашим товариством. Змусив нас почуватися задоволеними самими собою.

Наприкінці дня Стеф запропонував і надалі зоставатися нашим водієм. Незважаючи на те, що ми годину простояли в заторі. Мабуть, Грітьє передбачила довгу зворотну поїздку, бо припасла французький сир, тости з копченим лососем і пляшку охолодженого вина. Вчора я чи не вперше насолоджувався тим, що застряг у заторі.

Затримка означала, що ми спізнилися на вечерю. Важко зітхнувши, головний кухар була готова розігріти їжу у мікрохвильовці, вдаючи при цьому, що вона особисто залишила її для нас.

Учорашній день можна назвати зоряним днем нашого притулку: один напад, одне зламане стегно та одна невдала асфіксія, спричинена печивом з маслом. Швидка приїжджала до нас тричі за день. Це здійняло такий галас за чаєм та кавою, що важко було лишатися осторонь тих розмов. Навіть попри те, що я не був близько знайомий із постраждалими, це ще раз нагло нагадало ось про що: щоби звалити старе дерево, грози не потрібно. Порив вітру, уособлений у печиві з маслом, наприклад, може стати фатальним. Нам усім варто жити так, наче кожний наш день — останній, але ж ні, ми краще витрачатимемо коштовні фінальні години на порожні балачки та суцільні дурниці.