Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— І що? Це все правда.

— Я навіть запитала, чи взагалі ми його хвилюємо.

— Слушне питання, — сказала Аманда.

— Я не повинна була такого казати.

— Забудь, Дженні. Він заслужив.

— Але запитувати, чи хвилюється він про мене, було неправильно. Він залишив роботу і продовжував платити за квартиру, але все ж приїхав допомогти мені, коли я думала, що розіб’ю голову своїй дитині об стіну.

Хвилинна пауза.

— Я цього не знала, — сказала Аманда.

— Ти що, не пам’ятаєш, як він приїхав мені допомогти?

— Ні, я не знала, що ти готова була вдарити дитину об стіну.

— Що ж, цю частину можеш забути.

— Ти могла сказати мені. Або мамі — вона ж була соціальним працівником.

— Амандо, будь ласка, забудь про це.

Знову пауза.

— Що ж, — сказала Аманда, — у будь-якому випадку, усе інше правда. Денні ніколи не любив Стіма. Він зробив життя батьків пеклом. Він безробітний. І навіть якщо у нього є друзі, ми їх ніколи не бачили. Я впевнена, що йому до нас байдуже. Ти сама казала, що коли він зателефонував перед тим, як приїхати, у нього був нещасний голос. Може, він просто шукав привід , щоб повернутися.

— Усе одно, мені погано, — сказала Дженні.

— Слухай, вибач, але мені треба бігти, я запізнююся на зустріч.

— Добре, біжи, — сказала Дженні і поклала слухавку.

Денні і Нора прибирали на кухні після вечері. Точніше, прибирала Нора, оскільки Денні готував. Але він чомусь теж з кухні не йшов. Ходив, підіймав предмети, крутив у руках і ставив на місце.

Нора розповідала, як возила Реда подивитися на квартиру, де мешкає Сіссі Бейлі. Він заявив, що стіни у тому будинку можна пальцем продірявити. Тому у суботу їхній агент із нерухомості…

— Стім на мене злиться? — запитав у Нори Денні.

— Що ти кажеш?

— Дженні сказала, що він постійно пригнічений.

— Чому ти у нього не спитаєш? — Нора поклала останню каструлю у мийку.

— Я подумав, може, ти знаєш.

— Невже тобі так важко поговорити з ним самому? Він тобі такий огидний?

— Він мені не огидний! Хай йому.

Нора закрила посудомийну машину, повернулася і глянула на Денні.

— Що, не віриш? — запитав Денні. — У нас нормальні стосунки! І завжди були. Тобто, так, він завжди такий правильний святоша, типу «подивіться, я кращий від усіх». І говорить він завжди занадто спокійно і лагідно, і, здається, зверхньо. За легендою, він спокійно сприймає всі життєві негаразди, але, по правді, коли у нього були життєві негаразди? Але у мене до нього претензій немає.

Нора загадково посміхнулася.

— Добре, — врешті сказав Денні, — я сам поговорю зі Стімом.

— Дякую за вечерю, було дуже смачно, — сказала Нора.

Денні лише відмахнувся і вийшов з кухні. У вітальні Ред дивився випуск новин.

— А де Стім? — запитав Денні.

— Нагорі з дітьми. Здається, там хтось щось розбив.

Денні вийшов у коридор і піднявся сходами. У дитячій кімнаті галасували діти.

Троє хлопців повзали навколо дороги, напроти них на нижньому ліжку сидів Стім і розглядав шухлядку комода, розламану навпіл.

— Що тут сталося? — запитав Денні.

— Здається, хлопці переплутали комод із горою.

— Це був Еверест, — промовив Піт.

— А…

— Подай, будь ласка, клей, — попросив Стім.

— Ти справді збираєшся це склеїти?

Стім скептично глянув на брата.

Денні передав йому столярний клей і притулився до дверей, схрестивши руки.

— То ти переїжджаєш? — почав він.

— Ага, — відповів Стім і намастив клеєм одну частину.

— То ти остаточно вирішив?

Стім підняв голову і подивився на Денні.

— Навіть не смій казати, що я йому щось винен, — відповів Стім.

— Що?

Троє хлопців глянули на дорослих, але згодом повернулися до гри.

— Досить, я свій обов’язок виконав, — сказав Стім. — Залишайся сам, якщо вважаєш за потрібне.

— Хіба я таке казав? — заперечив Денні. — Навіщо комусь тут лишатися? Тато переїжджає.

— Ти чудово розумієш: він чекає, щоб його відмовили.

— Не знаю, — сказав Денні. — Взагалі, що з тобою останнім часом? Поводишся, як невихована дитина. І не кажи, що це через маму.

— Твою маму, — сказав Стім і відставив клей. — Не мою.

— Добре, як скажеш.

— До твого відома, моєю мамою була Бі Джей Отрі.

— А… — лише сказав Денні.

Троє хлопців продовжували захоплено гратися, не звертаючи уваги на дорослих.

— Еббі увесь цей час знала, — продовжив Стім. — Вона знала і не сказала мені. Вона навіть батьку не розповіла.

— Усе одно я не розумію, чому ти психуєш.