Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Денні, у тебе є робота?

— А тебе це стосується?

Тут Ред замовк, як це було помітно, через силу. Трохи згодом Еббі запитала, чи потрібна допомога з манежем, але Денні відповів, що не залишиться на ніч. Він поводився дуже люб’язно і поїхав від них без будь-яких натяків на образу.

І після того зник на три роки.

Перші кілька місяців вони нічого не робили, намагаючись не звертати уваги. Але у день народження Сьюзан Еббі зателефонувала Денні на той номер, що останнім висвітився на їхньому визначнику. (Батьки таких людей, як він, можуть працювати секретними агентами).

Ред, удаючи, що він чимось зайнятий, ходив поряд із байдужим виглядом.

У відповідь на дзвінок Еббі почула незнайомий голос, який сповіщав про те, що цей номер вимкнений.

— Здається, вони переїхали, — сказала Еббі Реду, який з’явився у дверях.

— Мабуть, вони переїхали у більшу квартиру, з окремою кімнатою для Сьюзан.

Однак хвилювання лише посилилося, тому через якийсь час Еббі вже телефонувала у довідкову, розшукуючи Денніса Вітшенка. Проте такої людини там не знайшли.

— А пошукайте Карлу Вітшенк, — попросила вона, нервово поглядаючи на Реда.

Не може бути, щоб вони так скоро розлучилися, думала Еббі. Але після багатьох марних спроб, вона поклала слухавку і з сумом вимовила:

— Тепер нам лишається чекати, поки він сам сконтактується з нами.

Ред кивнув у відповідь і вийшов.

Ішли місяці, а потім і роки. Сьюзан, мабуть, уже навчилася ходити і розмовляти. Дивовижний вік, коли мова дитини розвивається у геометричній прогресії, і кожен день вона вивчає щось нове. Вік, коли діти, як губки, вбирають у себе все почуте, і Вітшенки це все пропустили.

Дженні народила первістка — Деббі — ще після останнього візиту Денні. І той факт, що їхні двоє онуків зростають разом, лише нагадував про відсутність Сьюзан.

А потім настало 11 вересня, й Еббі ледь не збожеволіла від хвилювання. Звичайно, уся сім’я переживала, але Еббі, вона ж матір і бабуся, переживала найбільше. Хоч, як їм було відомо, Денні не працював у Всесвітньому торговому центрі, тому вони переконували себе, що з ним усе добре.

— Так, добре, — погоджувалась Еббі, але легше від цього не ставало. Наступні два дні вона фанатично дивилася телевізор, і вся сім’я вже не могла бачити, як падають ті дві вежі.

Потім Еббі почала вигадувати причини, з яких Денні міг бути там. Адже ніхто не може передбачити поведінку Денні, він так часто змінює роботу!

Або якщо він просто проходив повз і його зачепило? Вона почала вірити, що відчуває, нібито з ним щось не так. Точно щось трапилося.

Мабуть, їм варто зателефонувати Єлені.

— Кому? — запитав Ред.

— Матері Карли, пам’ятаєш? Я забула, яке у неї прізвище?

— Я, чесно кажучи, навіть і не знав!

— Але ти повинен згадати, допоможи мені.

— Люба, мені здається, ми навіть не знали її прізвища!

Еббі за звичкою почала швидко ходити витертим персидським килимом.

— Єлена Еббот, ні… Адамс… Армстронг, — бурмотіла вона собі під ніс і знов повторювала: Єлена Бебкок… Беннет… Браун (тепер Еббі почала підбирати прізвище за алфавітом).

— Але нас точно представляли одна одній. Денні представив нас, він точно називав її прізвище.

— Необов’язково, наскільки я знаю Денні. Дивно, що він узагалі нас познайомив, але якщо так, то він, швидше за все, сказав: «Єлено, це мої батьки».

Еббі не було що на це відповісти, адже це справді було у стилі Денні, тому вона лише продовжила ходити по кімнаті.

Раптом вона зупинилася і сказала:

— Офіціантки! Так, на весіллі були інші офіціантки.

— Так... — відповів Ред. — Але їхніх імен я також не пам’ятаю.

— Ні, вони називали її якось… я не можу згадати. Місіс Єлена якось… Я точно пам’ятаю, мені ще здалося, що вона дуже сором’язлива для свого віку, оскільки просила всіх називати її на ім’я.

На якусь мить Еббі здалася, вона стомлено присіла на ліжко і прошепотіла: «Зрештою, колись я згадаю».

Еббі завжди пишалася своєю феноменальною пам’яттю і тому була впевнена, що згадає прізвище.

— Треба просто не зациклюватися — і точно згадаю.

Еббі лягла у ліжко, за звичкою розправила простирадло і повільно заплющила очі. Ред ліг слідом за нею, вимкнув лампу і швидко заснув. Однак посеред ночі він прокинувся від того, що дружина штовхала його ліктем, промовляючи: «Карлучі!».

— Га? Що?

— Я згадала, як офіціантка зверталася до неї! «Місіс Карлучі, я можу принести вам ще випити?» І як я могла це забути? Карла Карлучі: алітерація, чи як там це називається. Я згадала, коли ходила у туалет.