Євгенія Кононенко - Повії теж виходять заміж

Лунають часті сигнали міжміського дзвоника.

– Бери трубку, – стогне мати.

- I know, you are not sleaping. Я знаю, що ти не спиш!

Мати змучено слухає, як дочка вимовляє: Yes, my dear! OK, my darling!

- Тобі вітання…

- Я зворушена.

- Він уже замовив готель у Женеві…

- Дуже рада за тебе. Попутнього вітру…

- Богдан міг запропонувати лише сіно у селі надвірнянського району.

- А мій чоловік, твій батько, міг запропонувати лише дім без вигод у Боярці. А твій дідусь приніс бабусі лише тавро дружини ворога народу. Але хіба в цьому справа? Справа в тому, що ніхто нікого не любить, як би це мелодраматично не звучало… Ніхто не заплатить найвищої ціни за кохану жінку… Доню, люба, ти знаєш, я зичу тобі щастя, це правда, правда…

- Вірю, мамо, люба, вірю, але в нас різні уявлення про щастя…

- Але зараз… ми, можливо, бачимося востаннє…

- Мамо, не востаннє! За мною приїде таксі, а не «Black maria»…

- Так, так, але я кажу так, бо, все-таки, це особлива ніч…

Як ти думаєш, тільки чесно… твій Рон… він любить тебе?

- Він обрав мене з багатьох…

- Доню, він би помер за тебе, якби так склалося?

Оксана припинила пхати коліном речі до однієї з валіз, глянула на схвильовану маму. Нарешті тихо промовила:

- Гадаю, те суспільство, в якому ми житимемо, позбавить нас від такої фатальної постановки питання. Він цінує мою зрілу вроду, якій я зобов'язана – дочка кивнула на портрет, – цінує мою освіченість.

- Освіченість… Вчила, вчила тебе, і от вивчила. Все в тебе було: і найкраща як на той час школа, і музика, і університет, і курси англійської…

– А ти знаєш, мамо, всі наші дівчата з перших міських курсів застосовують на практиці набуті знання саме так, як і твоя донька. Нелька Тимченко знайшла данця. Яна Робащук – француза. Вона ходила ще й на курси французької: як у воду дивилася. А Гелена – так та була вже і в Швеції, і, здається, в тій же Бельгії.

- Таж Гелена, здається, одружена?

- Ну і що з того? Який з того чоловіка хосен – валіза без ручки! Три роки ніде не працює, лежить на дивані, шкрябає віршики! До речі, мамо, мамо… – в Оксани затремтів голос, – ти не перепишеш мені у блокнот ті вірші, які нібито писав дідусь, які нам передав той чоловік, що приходив до бабусі…

- Зараз, доню… – І може ти даси мені ту фотокартку, з якої робили портрета?

Мама принесла із суміжної кімнати старого бабусиного портфеля, де зберігалися декілька скромних золотих прикрас, реабілітація дідуся, найдорожчі листи і світлини.

Написала на конверті, в який поклала фотокартку, декілька рядків, не підглядаючи до пожовклого оригіналу:

З цієї прірви вже не буде злету, Є тільки лихо і безсилий гнів.

Але я вірю в логіку сюжету,

В закони жанру й танення снігів…

Знову задзеленчав телефон, тепер місцевий. То повідомили, що таксі виїхало. Буде за 20 хвилин. Оксана застебнула другу сумку, почала переодягатися.

- Ти паспорта поклала?

- Так, мамо.

- А квиток?

- Ну звісно…

- Так, як ми пакувалися, все можна було забути.

- Ти поїдеш зі мною до аеропорту? Там тепер гарно! Не так, як коли ми в давні часи літали до Криму!

– Я, донечко, не поїду. Я всього боюся. Буду, як дурна, серед того модерну. Ти подзвони, як долетіла. Гадаю, він тобі дозволить один раз!

- Мамо, мої необмежені телефонні дзвінки включені до шлюбного контракту. Як і поїздки додому три рази на рік!

- Ну, дай тобі, Боже!

В напруженій чорній тиші раннього ранку просигналив автомобіль. Мама й дочка присіли на диванчик. Пролунав другий сигнал. Мати натягла боти на босі ноги, одягла старе пальто, схопила обидві сумки. – Не треба, мамо! – рушила вниз. Водій зустрів їх на сходинках, забрав валізи, хутко побіг до виходу. Мати й дочка, взявшись під руки, тихо йшли повз сонні пошарпані стіни. На вулиці мовчки тихо обнялися.

- Ну от куди привели тебе закони жанру, доню… Невже це логіка твого сюжету?

- Закони жанру кажуть, що це лише зав'язка. Найцікавіше попереду… Тільки б знати – що?

Таксі швидко зникло. От уже його і не видно, і не чутно.

Матері стало холодно, вона повернулася додому. Відчинила скляні дверцята книжкової шафи, взяла в руки кольорове фото, довго розглядала Оксану і Рональда. Неусвідомлено поставила світлину туди, біля Портрета. Згадала останні слова, що їх сказала дочка, сідаючи в таксі. І вперше без сліз, але з цікавістю, наче уся ця історія була їй чужа, подумала:

«А й справді, що ж воно буде далі?..»

– Скільки тобі можна казати, стара паскудо, бабо малокультурна, не цілувати дитину у сідницю! Скільки це тобі можна повторювати! Ти кінець кінцем виховуєш у дитини нездорові нахили!