Євгенія Кононенко - Повії теж виходять заміж

- Ти голодна?

- Я їла в літаку. На міжнародних рейсах годують…

- Я знаю. Але я все-таки щось приготував для тебе.

У вітальні накрито стіл. Вино, келихи, закуски. Артем стежить за реакцією Гелени. Господи, вона, здається, навіть ховає сльози. Сідає до столу в дорожньому одязі, хоча, загалом, з дороги перш за все хочеться піти в душ. Артем сідає навпроти.

- Вина?

- Звідки в тебе гроші?

- Дві з моїх пісень купив один театр для нового спектаклю. Розплатилися зразу ж. Це не бозна-скільки. Але будуть іще замовлення. А ще я влаштувався у тому ж театрі робітником сцени. Знов-таки, не бозна-що. Але щось буде!

Ми з малим вивчили одну пісню дуетом. Сьогодні ввечері заспіваємо для тебе… Експедицій більше нема, але треба якось жити.

- Так, треба якось жити, – тихо сказала Гелена, згадавши, що вчора неодноразово чула ці слова від бородулінського подружжя.

– Тебе довго не було. Я чекав тебе. Коли тебе не було поряд, я знав, що маю зустріти тебе… Мабуть, мені був потрібен той досвід… – закінчив він, і одразу ж поміняв тему. – Як тобі їздилось, Гелено?

Вона здригнулася. А потім таки заговорила:

- Ніби ти не чув від друзів і знайомих, що таке закордонні стажування? Місяць оплаченого неробства і повного випадання зі звичного буття.

- Вірші – то також випадання зі звичного буття…

- Ти можеш видати свої вірші. У мене є гроші, – Гелена витягла з гаманця новенькі зелені папірці, які позавчора ввечері отримала від Антоніуса ван Ремера.

- Навіщо ти пускаєш такі гроші… за вітром? Ти ж їх заробила. Тобі стільки потрібно всього.

- Це не ті гроші, на які можна жити. Я їх не заробила, а… можна сказати… виграла в якусь дику лотерею. Пам'ятаєш, ті гроші, які ти колись привозив із експедицій?

- Польові, які економив, під які писав фальшиві звіти?

Як їх забути?

- То хіба на них можна було щось купити? Меблі, чи навіть штори на вікна? Їх можна було тільки пропити, прогуляти, пустити за вітром, і мати від того особливу повноту буття. Так і ці гроші. Їх можна тільки кинути на вітер. Або на вірші.

- Дякую, Гелено. Не уявляю, де ти могла взяти такі…

- Можу тільки сказати, що не вкрала.

- Але вони, якщо ти так вирішила, будуть виправдані.

- Дай, Боже.

- Адже кожен рядок тих віршів присвячено Тобі…

- Ніц нєма, – з горлечка пляшки не виповзло ні краплини.

- Ніц, – радісно підтвердив він. Він полюбляв, коли приятель починав уживати напівзабуті слова та інтонації їхнього дитинства.

- Відкорковуй нову.

- Хлопці, може, більше не треба, нам же завтра на поїзд, – дружина другова – також українка, але народжена у Москві.

- Не пішки ж чвалатимемо, потяг нас тягтиме, – приятель відкрив чергову пляшку. Знову гучно лунало «Будьмо!», «А щоб їм усім!» та інше, таке незвичне у тихому провулку між Садовим та Бульварним кільцем. Назавтра друг із сім'єю їхали у відпустку, а йому лишали вільну квартиру у Москві. Несподівано все склалося напрочуд вдало. І минулої ночі потяг радісно вистукував: «Усе як треба! Усе як треба!» Щороку дружина плакалася, що не може сама їхати з дітьми у відпустку, і він їхав із ними, знову відкладаючи на потім давню мрію попрацювати у московській бібліотеці. І раптом – путівка до моря. Відправив сім'ю і зателефонував до білокам’яної.

– Добре, що зібрався зараз, бо відділитесь, потім не пустимо вас до нашої бібліотеки, – засміялася у слухавку другова жона. Він трошки образився на неї, можна подумати – москвичка, але це він їй скаже при зустрічі, а зараз кинувся діставати квиток. Убив два дні, перш ніж зміг виїхати. Але ось нарешті він сидить із друзями у їхньому провулку, п'є вино і навіть зумів підняти на-гора глибинні пласти мовної пам'яті свого друга й однокласника.

- Чи не тужиш ти за нашими порічками – вони саме зараз дозріли? Чи пам'ятаєш іще смак юшки із жаливи?

- Ти і сам живеш у зросійщеному Києві, а не в рідному селі.

Говорили до пізньої ночі. Десь о патріотичній годині другова дружина пішла спати, а земляки сиділи до перших півнів. Вранці, коли хазяї вирушали, він крізь сон почув:

- А що, як раптом з'явиться…

- Нічого, якось розберуться…

Він встав пізно. Щось нашвидку поїв і вирушив до бібліотеки на Волхонку. Пішов пішки, щоб розвіяти вчорашній хміль. Вийшов до пам'ятника Грибоєдову, попрямував по М'ясницькій, сповільнив ходу біля китайського будиночка. Навколо шуміла, дзеленчала, реготала і демонстративно акала гамірлива Москва. До бібліотеки дістався вже по обіді. Його не хотіли записувати, бо в нього не було ні документа про вчений ступінь, ні аспірантського посвідчення. Стара діва у бюро перепусток була невблаганна.