Євгенія Кононенко - Повії теж виходять заміж

Тим часом Тоні разом із гостею перебралися теж нагору, до вітальні.

– У мене є листи, що ти збираєшся одружитися зі мною, тільки-но розділиш майно з колишньою дружиною! – лунало на весь дім, – заплати зараз хоча б тисячу, і я дам тобі підписку, що більше не турбуватиму тебе!

- У мене немає готівки…

- Піди до каси в магазин!

- Але то буде в місцевій валюті…

- Нічого.

Гелена ввійшла у вітальню з валізою в руках. Тоні тихо застогнав і поволікся униз. Почувся звук, з яким відмикалися двері до магазину.

- Таня, – гостя простягла Гелені руку. – Мені дуже жаль, що все так сталося.

- Гелена. Мені теж дуже прикро.

- Ти звідки?

- З Києва.

- В Києві ще можна жити. А я з Бородуліна. Ми рушаємо туди на машині. Можемо й тебе взяти.

- Ви на машині?

- Так! Брат чекає біля собору.

- У мене літак післязавтра рано-вранці.

- Тобі він купив квиток на літак? Мені брав лише на автобус.

- Я тут у відрядженні. На стажуванні.

- Тоді зрозуміло. Ми можемо відвезти тебе в аеропорт.

Там є готель. Ти теж візьми собі з нього моральну компенсацію.

Антоніус повернувся до вітальні, намагаючись не дивитись на жінок. В руках у нього були гроші.

- Оце і все, що ти можеш дати? Я їхала до тебе власним коштом! А тепер мені треба їхати назад! Треба щось їсти в дорозі! – заверещала Таня.

- В мене більше немає. Тут значно більше, ніж дорога в обидва кінці.

- Мені теж потрібні гроші, – твердо сказала Гелена, – я не хочу більше лишатися у твоєму домі, а мені треба десь перебути до ранку післязавтра. Якби не ти, я була б на екскурсії разом зі стажистами…

Антоніус приречено кивнув. Узяв ключ від сейфа, пішов до бібліотеки.

- Ходімо поки до спальні, перевіримо, чи ти не забула якихось речей, – наказала Таня. – Ось, дивись аби ти не думала, що я брешу, – у спальні Таня шарпнула одну з шухляд комода, дістала звідти велику пачку листів з марками і штемпелями держав СНД, – поглянь, яка розгалужена мережа!

Гелена витягла з одного з конвертів навздогад жіночу фотокартку з підписом «Ty my baby» на звороті. Куди вона втрапила? В яке болото? В яку каламуть?

- Перевір, чи взяла зубну щітку. Я свою минулого разу забула. І от – повернулася…

Антоніус ван Ремер сидів у вітальні, низько схиливши голову. Коли жінки повернулися, він простяг кожній з них по однаковій пачці американських доларів. Таня перерахувала папірці, Гелена заховала, не рахуючи. Взяла валізу й рушила до виходу. Таня теж не затрималася. Надворі був теплий весняний вечір. Цікаво, яка погода в Києві?

Вони недовго йшли пішки і невдовзі зупинилися біля старого фольксваґена з українським номером.

- Вітюшо, операція зірвалася! У ведмедика гостювала пані Гелена з Києва. Тепер її треба відвезти до аеропорту, а потім подумаємо, що робитимемо далі.

- Тобто, тут нічого не виходить?

- Я ж тобі казала, що він старий розпусник! – І що тепер?

- Ой, ну людину треба відвезти в аеропорт. Вона не винна, що так сталося.

Вітюша витяг карту автомобільних шляхів, сказав, що до аеропорту далеко. Зараз пізно, а він гнав авто два дні майже без зупинок і зараз не доїде. Треба десь переночувати, але спати в машині втрьох неможливо. Треба шукати готель на дорозі. А вони тут страшенно дорогі. Навіть ті, які вважаються дешевенькими.

- Я заплачу за готель, – озвалася Гелена, в якої були не тільки щойно отримані від Антоніуса гроші, а й зекономлені зі стипендії стажиста.

Швидко виїхали з Льєжа. Хіба думала Гелена, що так бездарно прощатиметься з цим чарівним містом? А потім довго їхали яскраво освітленою трасою – Антоніус розповідав, що автомобільні шляхи його країни можна побачити навіть із космосу. Вітюша їхав до так званого «недорогого» готелю, де вони з Танею вже одного разу ночували. Аби тільки там були вільні місця. Їхали мовчки. Мовчання було напруженим і недобрим.

Всім було ніяково. Нарешті Таня, обернувшись до Гелени з переднього сидіння, сказала:

- Нам був потрібен цей досвід…

- Вибачте, що я вас вдарила.

- Та байдуже. Я, в принципі, звикла. Говори мені «ти», скільки можна «викати»?

- Як ти познайомилася з ним?

- За оголошенням. Я з багатьма знайомилась. В нас у Бородуліні взагалі жити неможливо. Але жити треба. Це тобі не Київ, де є навіть відрядження до Європи. – І навіть до Америки.

- Ну от, бачиш. А в нас одна дорога, точніше, дві. На базар або на трасу. Ну і третя – за кордон. Але зовсім за бугор я їхати не можу – у мене хвора мати, й у Вітюші дуже хворі батьки.

- А хіба у вас із ним різні батьки?